Заметіль - Ганна Хома

— То що сталося? — спитав шеф за хвилину. — Скажеш ти нам нарешті, що з тобою таке?

— Зі мною?…

— Ага.

— Я… не зовсім здоровий для такої роботи.

— Отакої! Сам признався, татку! Мовляв, хорий я, слабий, відчепіться від мене, чого пристали? Он йдіть до Діми краще пристаньте, він покаже вам, де раки зимують. — Зеник сьогодні мав можливість повеселитися від душі. — Але до Діми ми приставати не будемо, щоб ти знав. У нього обличчя хороше таке, багатообіцяюче, він і здачу може дати. А у таку гарну погоду людей не можна бити.

(Його били незважаючи на погоду.)

— Перестань зубоскалити, Зенику. Можливо, ти згущуєш фарби, Богдане?

(Або шукаєш спосіб, щоб звідси піти.

А він ніяк не знаходиться.)

— Ні, буде краще, якщо я звідси піду.

— Кому краще?

— Мені. І… і всім.

— Вигадки на сьогодні закінчились?

— Це не вигадки.

— Тоді чому ти увесь час дивишся на жаб, а не на мене?

— Вам треба було завести рибок.

Зеник знову покотився від сміху.

Богдан схилився над новим аркушем паперу: тепер вже точно виженуть.

Ці люди чомусь ставилися до нього, як до давнього доброго приятеля. Богдан не знав, чим заслужив таке ставлення, він, котрий у своєму житті не мав жодного приятеля, але одне він знав точно: що йому треба якнайскоріше звідси забиратися.

Бо якщо він до когось прив’язувався, то це надовго. А тривала дружба не входила в його плани. Друзям можна ненароком вибовтати правду і як тоді зносити їхню зневагу?

— Так кажеш тобі мої жаби не подобаються?

Ручка запнулась на слові «заява» і забула, що мала далі писати.

Від напруження страшно боліли плечі, здавалось би натреновані щоденними восьмигодинними масажами, але інколи вони дерев’яніли настільки, що їх важко було донести увечері додому.

Хто пошиє чоботарю чоботи? Хто зробить масажисту масаж?

— Я більше не можу тут працювати… Відпустіть…

(Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ… ВІДВ’ЯЖІТЬ…)

— Богдане, життя триває.

— Не для мене.

— Нам ти можеш сказати, що сталося. Ми на твоєму боці. Якщо тобі потрібна допомога…

— Нічого не сталося. Нічого, в чому ви могли б допомогти.

Директор відкинувся на спинку крісла і потер перенісся.

— І що будемо з ним робити?

— Відвеземо туди, звідки взяли? — з надією в голосі запитав Зеник. — Може йому подобалось сидіти біля парку в снігу, а ми… ми, як останні зволочі… — Зеник зашморгав носом.

— Я їду за кордон, — видав Богдан останній свій аргумент.

— Он як. Тобі тут не подобається?

— Подобається.

— Але.

— Але я їду за кордон.

— Чудернацька у нас виходить розмова.

Богдан не заперечував. Узяв ручку і швидко дописав злополучну заяву.

— Як щодо компромісу? — повів своєї директор, перекресливши і цей аркуш. — Я допоможу тобі у твоїй проблемі, я багато що можу, повір, а ти допоможеш мені підняти рівень нашого обслуговування на захмарну висоту.

Богдан зітхнув. Компроміси — не найкраща сфера його діяльності.

(Колись, коли він ще вірив, що Бог є, він пробував з Ним домовитись — «я нікого не чіпатиму, і мене не чіпатимуть», — а коли домовленість гахнула, образився на Бога до сліз.

Лише згодом збагнув, що Той, Хто живе на світі прірву літ, мабуть страждає старечою глухотою і не може почути кволого прохання маленького землянина).

— Віза вже відкрита, на днях мені мають повідомити, коли виліт.

— Летиш в Грецію чи в Португалію, Гриб Володимирович? Ну, це ж так банально. От якби на Північний полюс, це б ми ще зрозуміли, правда, Сергію Романовичу? А що, замовимо тобі літак — і вперед…

— На Північному полюсі занадто багато снігу…

Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.

Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.

— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.

(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)

— Дімо, мені час йти.

У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.

У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.

— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.

— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.

— Мамо?

Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.

— Чому ти залишила вікно відчиненим?

— Що?

— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?

…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед