Заметіль - Ганна Хома

В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.

Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.

Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.

Внизу

(Я так скучила за тобою, мам…)

на тротуарі під електричним ліхтарем,

(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)

лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,

(Ти навчила мене миритися з неминучим)

задерши голову і дивлячись просто на неї,

(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)

стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.

Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.

Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.

Два роки назад. Година до кінця світу.

Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.

Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:

— Ти так схуд.

Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.

А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.

… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.

— Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі — і нічого не боятись. Так не буває, — не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.

(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!

Та знаю я, знаю.)

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?

Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.

— А ти носиш мої сережки.

— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

(І як вона витримала стільки часу без нього?)

— Я прийшов по тебе.

Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.

— Що ти робиш?!

Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.

І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!

Треба хоч в дзеркало на себе глянути.

Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.

Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…

Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.

Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.

— Що з тобою?

Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.

І тут вона закричала.

Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.

Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.

Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.

— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось