Правда - Террі Пратчетт
Коли вона прийшла до тями, перед її обличчям несамовито мамлявся чорний носовичок.
— Ох, — вимовила вона, намагаючись сісти.
На обличчі Отто був такий жах, що на мить вона навіть забула про власний пекучий головний біль.
— Що з вами? — спитала вона. — У вас жахливий вигляд.
Отто відсахнувся, спробував встати й закляк, зігнутий, вчепившись за лавку.
— Сир! — простогнав він. — Буть ласка, кляйне сир! Чи яплуко! Щось, щоб фстромити зуби!
— Тут немає нічого на кшталт…
— Відійдіть! І не дихайте так! — заволав Отто.
— Як?
— Коли груди ходити туди й сюди, туди й сюди! Я вампір! Молода фройляйн непритомна, і важко дихайт, і груди хвилюватись… Це викликає жахливі… — він із зусиллям випростався і вхопився за чорну стрічку на лацкані. — Але я бути сильний! — вигукнув він. — Я не дати фсім загинути!
Він встав в урочисту позу, хоча його силует дещо розмазувався через дріж, що бив його тіло, і тремтячим голосом заспівав: «О, тримай своє слово, ти тримай, ти тримай, Твій пиріг вже готовий, як і чай, як і чай…»
Драбиною зсипалися гноми.
— Все нормально, панночко? — спитав Боддоні, що вбіг першим із сокирою в руках. — Він намагався щось зробити?
— Ні-ні! Він…
— «Рідина, що струмує у венах, не питфо ні для кого із нас…», — обличчям Отто струмував піт. Одну руку він притискав до грудей навпроти серця.
— Так, Отто! — закричала Сахариса. — Борися! Борися! — Вона обернулася до гномів. — У когось є шматок сирого м’яса?!
— «Життя нове тебе позве, прозоре, як вода…» — на блідому обличчі Отто пульсували вени.
— В мене десь є трохи свіжого щурячого філе, — промимрив один із гномів. — Влетіло в два пенси…
— Давай його сюди, Гоуді, — наказав Боддоні. — Здається, справи кепські!
— «Нам бренді смакує, і віскі пасує, і пляшечка джину піде, Та поки нам жити, не будемо пити нізащо, ніколи й ніде, Тієї…»
— Два пенси — це два пенси, ось що я вам скажу!
— Дивіться, у нього судоми! — скрикнула Сахариса.
— До того ж, він геть не вміє співати, — сказав Гоуді. — Ну добре, добре, вже йду!
Сахариса погладила руку Отто, вкриту холодним потом.
— Ти можеш це перемогти! — швидко сказала вона. — Ми тут, щоб допомогти тобі! Так? Агов! — Під її зловісним поглядом гноми відповіли хором безладних «так», хоча той же Боддоні, судячи з виразу його обличчя, більше схильний був думати про те, як би допомогти в першу чергу собі.
Гоуді повернувся з маленьким пакунком. Сахариса вихопила його з гномової руки й простягнула Отто. Той позадкував.
— Та ні, це просто щурятина! — сказала Сахариса. — Все чудово! Тобі ж можна щурятину, ну?
Отто на мить завмер, а тоді рвучко схопив пакунка.
Й увіп’явся в нього зубами.
У раптовій тиші, як видалось Сахарисі, пролунав ледь чутний звук — ніби соломинка черкнула об дно склянки з молочним коктейлем.
За кілька секунд Отто розплющив очі й скоса зиркнув на гномів. Він упустив пакунка.
— Ох, який ганьба! Куди мені подіти майн очі? Ох, і шчо фи тільки про мене подумати…
Сахариса відчайдушно зааплодувала.
— Ні-ні! Ми всі були просто вражені! Правда ж, панове?
Так, щоб не помітив Отто, вона зробила гномам застережливий жест. Знову почувся різнобій згодних голосів.
— Я вже більше трьох місяцен, як поклаф ікла на полицю, — пробурмотів Отто. — Так гидко зламаттись саме зарас і…
— О, щурятина — це ж нічого, — сказала Сахариса. — Це ж можна, чи не так?
— Мошна, проте на мить я майше…
— Так, але «майже» не рахується, — сказала Сахариса. — Ось що важливо. Ти не хотів цього — і ти цього не зробив.
Вона обернулася до гномів.
— Можете повертатись до своїх попередніх справ, — сказала вона. — З Отто вже все цілком гаразд.
— Ви впев… — почав Боддоні, але затнувся й кивнув. Наразі він краще посперечався б із розлюченим вампіром, ніж із Сахарисою. — Ваша правда, панночко.
Витираючи лоба, Отто сів, тим часом як гноми один за одним вилазили геть.
Сахариса торкнулась його руки.
— Може, Отто, тобі попити…
— Ох.
— …водички?
— Ні-ні, дякую, фсе гаразд. Здається. Ох. Ох, лихо. Ох, мюттерхен… Мені так соромно. Тумаєш, шчо стоїш над обставинами, аш раптом опиняєшся під ними. Що за день…
— Отто…
— Так?
— Отто, що насправді сталося, коли я схопила вугра?
Отто здригнувся.
— Мошливо, зарас не час…
— Отто, я щось бачила. Це було… полум’я. І люди. І гамір. Лише одну мить. Це було ніби побачити цілий день, спресований в один момент. То що ж сталося?
— Ну, — неохоче почав Отто, — ви снаєте, як саламандри фбирати сфітло?
— Звичайно.
— Ну от, земляні вугрі фбирати темне сфітло. Не темряву, а сфітло, що міститься в темряві. Темне сфітло… як вам сказати… ну, воно ще не вифчене як слід. Воно вашче за нормальне сфітло, тому більшою частиною знаходиться в океанській глибині або в найглибших печерах Убервальду. Але трішки його зафшди є навіть у звичайній темряві. Це вражаюча річ…
— Отже, це — магічне світло. Гаразд. А можна трішечки ближче до справи?
— Кажуть, шчо темне сфітло — це істинне сфітло, яке породило фсі інші види сфітла…
— Отто!
Він звів безкровну руку.
— Я мушу це росказати! Фи коли-небудь чути теорію, яка тфердить, що насправді не існує ніхт «тепер»? Що «тепер» складається з кілька складових, тобто немає єдиного «тепер», адже якби воно був цілісне, то не мав би початку, що пов'язаний з минулим, і кінця, що переходить у майбутнє? Філософ Гегельштейн каже, що фсесфіт — це просто холодний юшка з часу, котрий постійно перемішується, і те, що ми звемо течією часу, є лише квантум флуктуацієн часового-просторового континууму…
— Я бачу, убервальдці мають чим зайняти себе довгими зимовими вечорами.
— …А темне сфітло вважається доказом цієї теорії, — продовжував Отто, не звертаючи на неї уваги. — Це — сфітло без часу. І те, що воно висфітлює — це не обоф’язково тепер.
Він замовк, ніби чогось чекаючи.
— Тобто з його допомогою можна робити знімки минулого? — спитала Сахариса.
— Або майбутнього. Або чогось іншого. Звісно, для реальності тут ніхтіше різниці.
— І оце ти пускаєш людям в очі?!
Отто завагався.
— Я справді стикатися з дивний речами. Ті ж гноми кажуть, що темне сфітло давати дифні… ефекти, але гноми такі забобонні, тош я не сприймав це всерйоз. Одначе…
Він понишпорив на захаращеній лаві й витягнув іконограф.
— Ох, лихо. Це фсе так складно, — промовив Отто. — Філософ Клюнґ каже, що мислення має темний бік і сфітлий бік, і темне сфітло ми, як би це сказати,