Правда - Террі Пратчетт

— Вони не знайшли собаку, — сказав пан Підступп. — Хоча, мушу зазначити, в усіх інших відношеннях вони зробили роботу якісно.

— Наскільки поганими будуть наслідки, якщо собаку знайде Варта?

— Наскільки я розумію, зазначений собака вже досить старий, — сказав пан Підступп в сяєво свічок. — Я проінструктував пана Шпильку не припиняти пошуків, але не думаю, що йому буде легко отримати доступ до громади собакоподібних.

— Але ж у місті є й перевертні, чи не так?

— Так, — рівно сказав пан Підступп. — Але вони не допоможуть. Їх не так багато, і сержант Ангва має у їхніх колах дуже високий статус. Вони не допоможуть чужим, бо вона про це неодмінно дізнається.

— І здасть їх Варті?

— Гадаю, вона чудово обійдеться і без Варти, — сказав Підступп.

— Можливо, той собака вже потрапив на стіл якогось гнома, — сказало крісло. Всі засміялись.

— Якщо справи підуть… не так, — сказало інше крісло, — хто відомий цим людям?

— Їм відомий я, — сказав пан Підступп. — Та я б не переймався. Ваймз завжди діє за правилами.

— Я завжди вважав його жорсткою й брутальною людиною, — сказало крісло.

— Саме так. І саме тому, що він теж себе таким вважає, він завжди діє за правилами. В будь-якому разі, збори Гільдій відбудуться вже завтра.

— Хто стане новим Патрицієм? — спитало крісло.

— Це стане предметом всебічного обговорення з виваженим урахуванням всіх без винятку точок зору, — сказав пан Підступп. Його голосом можна було змащувати годинники.

— Пане Підступп!

— Так?

— Із нами це не пройде. Патрицієм буде Нікчемський, чи не так?

— Пан Нікчемський, безумовно, користується повагою багатьох впливових громадян, — сказав адвокат.

— Чудово.

Продовження розмови повисло у затхлому повітрі.

Ніхто не сказав: «Чимало наймогутніших мешканців міста завдячують своїм становищем Правителеві Ветерані».

І ніхто не відповів: «Звичайно. Але для тих, хто любить владу, вдячність є товаром із дуже коротким терміном придатності. Ті, хто любить владу, воліють мати справу з об’єктивними обставинами. Вони ніколи не спробували б скинути Ветерані, але якщо він піде, вони діятимуть прагматично».

Ніхто не спитав: «Чи виступатиме хтось на захист Ветерані?».

Ніхто не відповів: «О, всі і кожен! Вони казатимуть: бідака… це все від перенапруження на службі… Вони твердитимуть: в тихому болоті чорти мешкають… Вони скажуть: авжеж… треба помістити його кудись, де він не завдасть шкоди собі чи іншим, чи не так? Вони запропонують: можливо, варто встановити йому невеличку статую? Вони визнають: ми повинні щонайменше закрити слідство проти нього — адже ми багато чим йому завдячуємо… Вони підсумують: ми повинні дивитись у майбутнє! І ось так, без зайвого галасу, й відбудуться зміни».

Ніхто не завершив: «Убити репутацію — яка чудова ідея! Звичайне вбивство спрацьовує лише один раз, а це працюватиме щодня».

Натомість одне з крісел сказало:

— Цікаво, чи не спробує вельможний Дауні або й той же пан Болотник…

Інше крісло відповіло:

— О, та киньте! Навіщо це їм? Набагато зручніше діяти за нашим планом.

— Це так. Пан Нікчемський має всі необхідні якості.

— Чоловік з хорошої сім’ї.

— Дослухається до думки простих людей.

— Сподіваюсь, не тільки простих людей?

— О, що ви. Він завжди готовий прийняти розумну пораду. Від компетентних… кіл.

— Йому знадобиться чимало таких порад.

Ніхто не сказав: він — бездарна маріонетка.

— Так чи інакше, Варту слід буде припнути на короткий повідок.

— Не турбуйтесь. Ваймз робитиме те, що накажуть. У нього немає виходу. Нікчемський буде не менш легітимним Патрицієм, ніж Ветерані. А Ваймз являє собою тип людини, котра повинна мати боса, оскільки це дає легітимність їй самій.

Підступп кашлянув.

— Це все, джентльмени? — спитав він.

— Як щодо «Часу Анк-Морпорку»? — поцікавилось крісло. — З цього боку вимальовується невелика проблема, чи не так?

— Їх сприймають як розвагу, — сказав пан Підступп. — І не сприймають всерйоз. Наклади «Сенсацій» уже вдвічі вищі, і це лише за один день. Причому «Час» недофінансовується. І їм нічим покривати дефіцит.

— Цікава історія була в «Сенсаціях» — про ту жінку й змію, — сказало інше крісло.

— Справді? — сказав пан Підступп.

Тим часом крісло, що заговорило про «Час», ще не завершило своєї думки.

— Мені було б спокійніше, якби кілька вправних хлопців розтрощили їхній верстат, — сказало воно.

— Це приверне увагу, — заперечило ще одне крісло. — А їм саме увага й потрібна. Кожен… писака на таке просто молиться.

— Ну, якщо ви наполягаєте…

— Я й не думав наполягати. Але «Час» закриється, — сказало крісло, і це було саме те крісло, до якого дослухались усі інші. — В юнакові ще забагато ідеалізму. Йому ще належить зрозуміти, що те, в чому суспільство зацікавлене, і те, що суспільству цікаво — це зовсім різні речі.

— Даруйте?

— Я маю на увазі, панове, що читачі, можливо, високо цінують його талант, але купують усе-таки «Сенсації». Бо вони цікавіші. Чи казав я вам коли-небудь, пане Підступп, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу?

— Дуже багато разів, ваша вельможносте, — відказав Підступп з лише дещо більш ядучою, ніж зазвичай, ввічливістю. Зауваживши це, адвокат одразу додав: — Безумовно, це і справді влучний вираз.

— Чудово, — зневажливо чмихнуло найповажніше крісло. — Не спускайте очей з наших… виконавців, пане Підступп.

Храм Ома на вулиці Дрібних божеств огорнула ніч, і тільки в ризниці блимав єдиний вогник. Це була свічка, що стриміла зі свічника, густо помережаного надзвичайно вибагливим орнаментом. Свічка, на свій штиб, надсилала молитву небесам. Ця молитва, в категоріях Євангелія від Злодюжок, проголошувала: «Не дай же нікому узріти, як ми тиримо це добро».

Пан Шпилька порпався у стінній шафі.

— Не можу знайти нічого під твій розмір, — сказав він. — Схоже… О, ні. Послухай, ладан використовують для воскуріння!

Тюльпан чхнув, розстрілявши протилежну стінку сандаловим шротом.

— Міг би, мля, раніше сказати, — пробурмотів він. — У мене і трохи паперу є.

— Знову нанюхався засобу для чищення казанів? — сердито сказав пан Шпилька. — Ти повинен бути в нормі, ясно тобі? Коротше, ось єдине, що тобі більш-менш пасуватиме…

Двері рипнули, і в приміщення увійшов низенький підстаркуватий жрець. Пан Шпилька інстинктивно вхопився за важкий свічник.

— Перепрошую, ви, е-е-е, на опівнічну службу? — здивувався старий, кліпаючи на світло.

Тепер руку пана Шпильки, що вже здійняв був свічник, спинив пан Тюльпан.

— Ви що, здуріли? Ви нормальна людина? — просичав він.

— Що таке? Ми ж не можемо дозволити, щоб він…

Пан Тюльпан вихопив срібного кийка з руки напарника.

— Та ви погляньте, мля, сюди. Га? — сказав він, ігноруючи ошелешеного жерця. — Це ж геніальний Селліні! П’ятсот років! Подивіться на цю різьбу! Мля, та для вас же це всього лише п’ять фунтів