Правда - Террі Пратчетт

— Що ти робиш?

— Цей зомбі, мля, так і пре просто ось на цей зручний універсальний рожен, — сказав пан Тюльпан. — А потім я зніму його окрайці ось цією, мля, лопаточкою. А тоді влаштую з його філе справжню учту з дотриманням всіх стародавніх традицій.

Незважаючи на наявність набагато актуальніших проблем, пана Шпильку це зацікавило.

— Це як саме? — спитав він.

— Можливо, — мрійливо сказав пан Тюльпан, — з хороводом посолонь. А далі — з обробкою землі по трипільській системі, кількома пошестями та, коли рука моє не оскудіє, винайденням хомута.

— Звучить непогано, — сказав пан Шпилька. — А тепер давай знайдемо того клятого собаку.

— І як ми це зробимо?

— Добре помізкувавши.

— Ненавиджу цей спосіб, мля.

Його називали Королем Золотої Ріки. Це означало і визнання його багатства та досягнень, і, водночас, джерело його успіху, котре було не дуже-то схоже на класичну річку золота. В цьому сенсі нинішній титул міг правити за покращений варіант його попереднього прізвиська, котре було Гаррі-Сеча.

Король Гаррі зробив кар’єру, не словом, а ділом дотримуючись старого прислів’я: і в перегної шукай перлину.

З того, що викидали інші, можна було зробити гроші. Надто, якщо інші викидали це безпосередньо із себе.

Справжній успіх прийшов до нього тоді, коли він почав залишати порожні відра під дверима різних заїжджих дворів середмістя — особливо тих, що стояли далі кількох метрів від річки. Коли ці відра наповнювались, він відносив їх геть, беручи за це дуже і дуже помірну платню. Поступово кожен корчмар звик до тихого «брязь» серед ночі; почувши цей звук, вони лише переверталися з боку на бік у своїх ліжках, навіть уві сні твердо знаючи, що це хтось із хлопців Гаррі-Сечі зробив свій маленький внесок у те, щоби світ став трохи чистішим.

Ніхто з них не цікавився, що відбувається з відрами далі. А от Гаррі-Король знав дещо, що може служити ключем до великих багатств: у світі важко знайти гидоту, що не прислужилася б на виробництві. Десь завжди є люди, котрим до зарізу потрібні великі об’єми аміаку та селітри. Якщо це не потрібно алхімікам, можливо, це візьмуть фермери. Якщо ж це не потрібно навіть фермерам — що ж, не існує нічого, нічого, що, в якій завгодно кількості, не стало б у пригоді кожум’якам.

Гаррі відчував себе так, ніби він — єдина людина в геологічній експедиції, котра знає, як виглядає золото.

Він став підключати до справи одразу цілі вулиці, й бізнес швидко пішов ушир. В заможних районах домовласники платили йому — платили йому! — за те, що їх позбавляли вмісту нічних горщиків, новозаведених відер, кінського гною, сміттєвих кошиків і навіть собачого лайна. Собаче лайно? Та вони могли хоча б уявити собі, скільки кожум’яки платять за першосортне біле собаче лайно? Схоже, він отримував гроші від тих, кого сам же позбавляв діамантів найчистішої води.

І Гаррі нічого не міг тут удіяти. Весь світ аж зі шкури пнувся, щоб дати йому грошей. Хто-небудь де-небудь завжди готовий був заплатити йому за мертву кобилу, чи за дві тонни креветок, термін придатності яких сплив так давно, що його не побачиш і в телескоп — а найдивовижнішим було те, що хтось уже заплатив йому, щоб він їх звідкись забрав. На той же випадок, коли щось абсолютно не знаходило збуту — навіть у мисливців на котів, навіть у кожум’як, навіть у самого пана Нудля — Гаррі мав величезні купи компосту за містом, нижче за течією. Там, у теплі перегнивання, утворювався надзвичайно родючий ґрунт («10 пенні мішок, тара ваша…») — утворювався практично з усього, що потрапляло до куп компосту, і в тому числі, як подейкували, з деяких темних особистостей, котрі намагались відвоювати шматочок цього ринку («…і ваші жоржини розквітнуть, як ніколи!»)

Його ганчір’яно-паперове виробництво було розташоване найближче до його дому, оскільки, хоча воно й потребувало великих чанів з рідким підґрунтям його багатства, це було єдине з його виробництв, з яким мирилася його дружина Еффі. За чутками, вона ж доклала рук і до зміни широко відомого знаку на в’їзді до їхнього обійстя. Раніше цей знак повідомляв: «Г. Король — нам відливають з 1961». Тепер, одначе, напис проголошував: «Г. Король — повертаємо Природі її дари».

Маленькі дверцята у величезній брамі відкрив троль. Гаррі дуже завбачливо винаймав на роботу здебільшого представників нелюдських рас, і був одним із перших у місті, хто дав роботу тролям. Зрештою, якого б походження не були органічні субстанції, всі вони мали однаковий запах.

— Го?

— Чи можемо ми зустрітись із паном Королем?

— Чого?

— Я хотів би придбати у нього певну кількість паперу. Скажіть йому, що це Вільям де Ворд.

— Добро.

Дверцята грюкнули, зачиняючись. Вони чекали. За десять хвилин дверцята відчинилися знов.

— Король хтів би вас бачети, — оголосив троль.

І ось Вільям та Вернигора ступили на подвір’я людини, котра, якщо вірити чуткам, зібрала гори використаних носовичків в очікуванні моменту, коли наука навчиться змушувати нежить віддавати все накопичене срібло{18}.

По той бік дверей кидались на ґрати своїх кліток величезні чорні ротвейлери. Всі знали, що ночами Гаррі випускав їх побігати двором. Він сам подбав, щоб усі про це знали. Відтак будь-який злодюжка, що намірився би пограбувати Гаррі, спочатку мав би з’їсти на своїй справі не одного собаку — якщо тільки не хотів перетворитися на пару кіло «Субстанції кожум’яцької білої, перший сорт».

Офіс Короля Золотої Ріки містився в двоповерховій будівлі, що нависала над двором. Звідти Гаррі озирав паруючі купи сміття та цистерни своїх володінь.

Навіть сидячи за своїм безкраїм столом, Гаррі Король виглядав велетнем. Його рожеве обличчя сяяло, через маківку було зачесано кілька прядок волосся; його важко було уявити без підтяжок та нарукавників (навіть коли він був без них), а також без гігантської сигари (без якої його ніколи не бачили). Можливо, сигара служила йому хоч якимось захистом від ароматів, що були, так би мовити, незнищенними відходами його в цілому безвідходного виробництва.

— Привіт, хлопці, — приязно сказав він. — Чим можу помогти? Ніби я сам не знаю, хе.

— Пам’ятаєте мене, пане Король? — сказав Вільям.

Гаррі кивнув.

— Ти — малий де Ворд, еге ж? Торік, коли наша Дафні вийшла заміж, ти про це написав у тому твоєму новостійному листку. Моя Еффі була дуже рада, що про нашу Дафні читатимуть всякі там благородні.

— Зараз цей листок дуже розрісся, пане Король.

— Еге