Правда - Террі Пратчетт

— На жаль, на жаль…

— Ще він помітив, що в Ігоря два великих пальці… І навряд чи хтось інший завважив би картоплини в акваріумі.

— Ігор досі їх не повикидав?

— Ні, командоре. Він вважає, що від чіпсів до тараньки — одне покоління{17}.

Ваймз зітхнув.

— Гаразд, сержанте. Досить про закуски. Які ставки?

— Командоре?

— Я знаю, чим займаються на чергуванні. Вони б не були поліцейськими, якби один із них не тримав касу.

— На пана де Ворда?

— Так.

— Гм… П’ять до трьох, що наступного понеділка він буде вже мертвий.

— Ви не могли б ненав’язливо пустити чутку, що я не в захваті від подібних речей?

— Слухаюсь, командоре.

— З’ясуйте, хто приймає ставки. І коли з’ясуєте, що це Гноббі, заберіть у нього записи.

— Так точно. А що робити з паном де Вордом?

Ваймз подивився на стелю.

— Скільки офіцерів його ведуть?

— Двоє.

— Гноббі зазвичай чудово вираховує шанси. Гадаєте, двох достатньо?

— Ні.

— Згоден. Але в нас не вистачає кадрів. Йому доведеться вчитися на власних помилках. Біда в тому, що його перший урок стане також і останнім.

Пан Тюльпан виткнувся з алеї, де щойно завершив серію переговорів з питань закупівлі незначної партії субстанції, яку складала щуряча отрута в суміші з подрібненим господарським милом.

Він застав пана Шпильку за читанням великого аркуша.

— Що це?

— Гадаю, це проблема, — відповів пан Шпилька, згортаючи аркуша й кладучи його до кишені. — Так, проблема.

— Це місто, мля, діє мені на нерви, — сказав пан Тюльпан, доки вони йшли вулицею. — У мене голова болить! І нога.

— І що? Мене теж вкусили. Ти дуже помилився з тим собакою.

— Ти хочеш сказати, що не треба було в нього стрілять?

— Я хочу сказати, що треба було не промазати. А так він змився.

— Це просто собака, — пробурчав пан Тюльпан. — Яка ще проблема може бути зі звичайним собакою? Навряд чи якийсь суд визнає собаку надійним та поважним, мля, свідком. І нас ніхто не попереджав ні про якого, мля, собаку!

Його литка починала пекти, наштовхуючи на туманні підозри, що напередодні дехто не почистив зуби.

— Хай би, мля, спробували нести того чувака, коли в литки чіпляється скажений собака! І, до речі, чого той, мля, зомбі не попередив нас, який цей чувак швидкий? Якби він не втупився в клоуна, він би мене продірявив!

Пан Шпилька знизав плечима. Але про себе зробив позначку. Пан Підступп таки дійсно багато про що забув повідомити «Новій фірмі», і зокрема — про те, що Ветерані рухався зі швидкістю кобри.

Пана Шпильку теж ледь не підрізали — і це мало коштувати тому адвокатові великих грошей.

Втім, він пишався тим, що сам устиг підрізати помічника Патриція, а потім випхав Чарлі пролопотіти дурним слугам всю ту маячню. Це не входило в перелік послуг. Це був саме той додатковий сервіс, якого ви могли чекати від «Нової фірми». Він на ходу клацнув пальцями. Так! Вони вміли реагувати, вони вміли імпровізувати, вони вміли працювати творчо…

— Даруйте, джентльмени?

З темряви попереду виступила постать з кинджалом у кожній руці.

— Гільдія грабіжників, — сказала вона. — Даруйте — це офіційне пограбування.

На подив грабіжника, ані пан Тюльпан, ані пан Шпилька не виглядали ані розгубленими, ані зляканими — незважаючи навіть на розмір кинджалів. Обоє перехожих швидше нагадували двійко ентомологів, котрі, надибавши метелика невідомого виду, з подивом побачили, що він намагається сплести невеличке павутиння.

— Офіційне пограбування? — повільно сказав пан Тюльпан.

— О, то ви — гості нашого файного міста? — сказав грабіжник. — В такому разі, у вас сьогодні щасливий день, пане… тобто панове. Пограбування на суму всього в двадцять п’ять доларів дає вам гарантійний поліс від подальших вуличних пограбувань на цілих шість місяців! Плюс — пропозиція дійсна тільки цього тижня! — ви отримуєте чудовий набір кришталевих фужерів або шашличний набір, що стане предметом заздрощів усіх ваших друзів!

— Тобто ви законні? — спитав пан Шпилька.

— Які ще, мля, друзі? — спитав пан Тюльпан.

— Так, шановний. Правитель Ветерані вважає, що коли вже злочинність, так чи інакше, буде в місті завжди, то чому б їй не бути організованою?

Пан Тюльпан і пан Шпилька перезирнулись.

— Законність — моє кредо, — знизуючи плечима, сказав пан Шпилька. — Прошу, пане Тюльпане.

— Оскільки ви — новоприбулі, я можу запропонувати вам ознайомче пограбування на суму сто доларів, що дасть вам подальший імунітет на цілих двадцять чотири місяці, плюс флаєр на відвідання ресторану, а також комплексні знижки та ваучери на отримання розважальних послуг на загальну суму двадцять п’ять доларів у поточних цінах. Ваші сусіди оцінять…

Рука пана Тюльпана ніби розмазалась у повітрі. П’ятірня, схожа на в’язку бананів, ухопила грабіжника за шию і гримнула його головою об стіну.

— На жаль, кредо пана Тюльпана — садизм, — сказав пан Шпилька, запалюючи сигарету.

Він підняв з землі фужери й узявся критично їх вивчати, у той час як за його спиною продовжували лунати звуки, якими зазвичай супроводжується процес перетворення м’яса на відбивну.

— Тц-тц-тц… Дешеве скло, який там кришталь, — сказав він. — І кому можна вірити в наші дні? Просто серце крається.

Тіло грабіжника гупнуло об землю.

— Думаю, я візьму шашличний набір, — сказав пан Тюльпан, переступаючи через тіло.

Він розірвав коробку й витяг з неї синьо-білого фартуха, якого уважно оглянув.

— «Убий кухаря!», — вигукнув він, накидаючи його через голову. — Агов, це ж класний прикид. Мені таки треба завести якихось, мля, друзів, щоб мої шашлики стали предметом їхніх, мля, заздрощів. А як щодо тих ваучерів?

— В таких штуках ніколи немає нічого хорошого, — сказав пан Шпилька. — Це просто спосіб впарювати товар, який нікому не потрібен. Ось… «Знижка на 25 % у «Капустяному замку» Фарбі!», — він відкинув буклет вбік.

— Теж непогано, — сказав пан Тюльпан. — Він ще мав двадцятку при собі, тож ми, мля, у виграші.

— І все ж я буду радий, коли ми покинемо це місто, — сказав пан Шпилька. — Воно надто збочене. Тільки шугнем одного дохляка.

— Йоть! Ґуть!

Крики продавця газет дзвеніли над сутінковою площею, коли Вільям повертався на Осяйну вулицю. Торгівля, як він міг бачити, тривала успішно.

Лише випадково, проходячи повз одного з покупців, він помітив заголовок: «Жінка народила кобру».

Невже Сахариса самостійно зробила ще один випуск? Він підбіг до продавця.

Це не був «Час». Назва великим шрифтом — значно кращим, ніж зроблений гномами — проголошувала:

— Що це?! — гукнув Вільям продавцеві, чий соціальний статус був вищий за Ронів хіба