Правда - Террі Пратчетт

Його сигара перекотилась з одного куточка рота до іншого. Гаррі не вмів ні читати, ні писати, але це ніколи не заважало йому обставляти тих, хто вмів. Він винаймав сотні робітників, щоб вони розбирали сміття; було неважко винайняти ще кількох, що вміють розбирати літери.

— Пане Король… — почав Вільям.

— Я не гальмо, хлопці, — перебив його Гаррі. — Я знаю, чого ви тут. Але бізнес є бізнес. Ви самі розумієте.

— Нашому бізнесу потрібен папір! — вибухнув Вернигора.

Сигара знову перекотилася.

— А ти хто будеш?

— Це пан Вернигора, — сказав Вільям. — Мій видавець.

— Гном, атож? — сказав Гаррі, змірюючи Вернигору поглядом. — Нічого не маю проти гномів, але з вас кепські сортувальники. Гобліни працюють задешево, але, кляті смердюхи, з’їдають половину сміття. Тролі — це краще. Але йдуть до мене тільки того, шо я їм добре плачу. Найкраще — це големи. Можуть працювати день і ніч. Варті стільки золота, скільки важать самі. Що і справді з біса близько до тої платні, якої вони вимагають останнім часом…

— Отже, — сказав Вернигора, — ви вирішили нас просто кидонути?

Гаррі крізь дим подивився йому в очі.

— Хто це тут говорить про кидалово? Ти знаєш хоча б, що таке брудка?

Гном знизав плечима.

— Я знаю, — сказав Вільям. — Є кілька значень, але, гадаю, ви маєте на увазі велику затверділу грудку бруду, в яку влипли загублені монетки. Такі грудки можна знайти в тріщинах на дні старих канав, там, де вода утворює вир. І часом вони досить цінні.

— Що?! Та в тебе ж руки, як у дівки, — сказав Гаррі, здивований настільки, що сигара ледь не випала з його губ. — Звідки ти це знаєш?

— Я люблю слова, пане Король.

— Я почав розгрібати бруд у три роки, — сказав Гаррі, відкидаючись у кріслі. — І в перший же день знайшов свою першу брудку. Ясне діло, один з великих пацанів її одразу ж у мене забрав. І ви будете казати мені про кидалово? Але я вже тоді мав хватку, і…

Вони сиділи й слухали — Вернигора з меншим інтересом, Вільям із більшим. Це було дійсно захоплююче, принаймні, для людини з відповідним складом розуму, хоча Вільям і знав більшу частину цієї історії: Гаррі Король розповідав її за кожної нагоди.

Юний Гаррі був талановитим безпритульним. У пошуках загублених монет, уламків металу, шматків вугілля — всього, що хоча б десь мало хоч якусь ціну — він прочісував береги Анку й навіть його нечисті води. У вісім років він уже винаймав інших безпритульних. Йому належали цілі ділянки вздовж річки. Конкуруючі зграї тримались подалі або ж визнавали його владу. Гаррі був непоганим бійцем, а до того ж міг дозволити собі винайняти ще кращих.

Так почалося сходження Короля — від кінських кізяків (старанне подрібнення гарантоване) до ганчір’я, кісток, металобрухту та знаменитих відер, в яких (чи в які) майбутнє відливало золотом. Це було щось на кшталт історії цивілізації, якщо дивитися на неї з самісінького дна.

— Ви входите до якоїсь Гільдії, пане Король? — спитав Вільям, коли Гаррі спинився, щоб вдихнути повітря.

Сигара швидко перекотилася з кутка в куток вуст і назад — певний знак, що Вільям зачепив хворе місце.

— Трикляті Гільдії, — прогарчав її власник. — Мені сказали, що я маю вступити до Гільдії жебраків! Я! Я ніколи не жебрав, я взагалі ніколи нічого ні в кого не просив! Але плювати я хотів на Гільдії. Я добре плачу моїм хлопцям, і вони за мене горою.

— Нас хочуть знищити саме Гільдії, пане Король. Ви це знаєте. Ви знаєте все. Якщо ви не продасте нам паперу, нам кінець.

— На кого я буду схожий, якщо порушу угоду? — спитав Гаррі Король.

— Це — моя брудка, пане Король, — сказав Вільям. — І ті пацани, які хочуть її в мене відібрати, справді великі.

Трохи помовчавши, Гаррі важко звівся на ноги й перевальцем підійшов до великого вікна.

— Ходіть-но сюди, хлопці, — сказав він.

В одному із закутків двору знаходився великий тупчак, який рухала пара големів. Від його рипучого колеса відходив широченний ремінь, що перетинав більшу частину двору. На протилежному кінці кілька тролів широкими лопатами перекидали на ремінь сміття з великої купи, котру, своєю чергою, поповнювали під’їжджаючі вози.

Вздовж самого ременя шерегом стояли големи, тролі й навіть кілька людей. В рухливому світлі смолоскипів вони уважно переглядали те, що проїздило повз них. Раз по раз хтось із робітників щось вихоплював і кидав у кошик поруч.

— Риб’ячі голови, кості, ганчірки, папір… Поки що я встановив двадцять сім різних кошиків, включаючи один для срібла та золота — ви не повірите, які предмети люди часом викидають випадково. Ой, було в бабусі дві сережки в усі, одна мідна, друга срібна, дві сережки в усі{19}… Я, бувало, наспівував це моїм дівчаткам. Мотлох типу цього вашого листка іде в кошик номер шість, «низькоякісні паперові відходи». Я продаю його в основному Бобу Хватьку з пейсят сьомої пристані.

— І що він з ними робить? — спитав Вільям, відзначивши подумки слово «низькоякісні».

— Виробляє туалетний папір, — сказав Гаррі. — Жінка від нього в захваті. Хоча особисто мені всі ці проміжні стадії від газети до рулона не потрібні, — він зітхнув, вочевидь не помічаючи, якого удару щойно зазнало Вільямове самолюбство. — Знаєте, часом ото я стою тут надвечір, слухаю рипіння тупчака, дивлюсь на захід сонця, і — мені не соромно зізнатися — на очі навертається сльоза.

— Чесно кажучи, я теж ось-ось розплачуся, — сказав Вільям.

— Шо я ще хотів сказати, хлопці… А — про того пацана, шо відібрав мою першу брудку. Я не зарюмсав, еге ж? Я знав, що в мене є хватка! Я працював далі, і знайшов чимало нових. А на свій восьмий день народження я заплатив парочці тролів, щоб вони знайшли того дурня і вибили з нього всі органічні відходи. Ви про це знали?

— Ні, пане Король.

Гаррі Король дивився на Вільяма крізь дим. Вільям відчув, що його крутять і розглядають з усіх боків, ніби предмет, знайдений в смітті.

— Моя молодша дочка, Герміона… Вона виходить заміж в кінці наступного тижня, — сказав Гаррі. — Буде велика вечірка. В храмі Оффлера. Хор і все таке. Я запрошую всіх віпів. Так хоче Еффі. Але вони, ясне діло, не прийдуть. Не до Гаррі-Сечі.

— Зате «Час» зробить про