Лицедії - Сомерсет Вільям Моем

півтемряві глянула на його благородний профіль. Він уже багато років закоханий у неї; з таким наївним рицарем, як він, можна зробити все, що завгодно, і, можливо, він міг би й на суді виступати замість Тома. Це був би вихід! Леді Темерлі… Звучить непогано. Можливо, вона й справді останнім часом поводилася не зовсім обережно. Йдучи до Тома, вона завжди дбала про те, щоб її ніхто не бачив, але могло статися так, що один з шоферів помітив, як вона виходила, і Щось запідозрив. У людей таких професій завжди в голові брудні думки. Що ж до нічних клубів, то вона взагалі більш охоче відвідувала б з Томом тихі й спокійні ресторанчики, де їх ніхто б і не побачив, але Тому такі місця не подобаються. Йому до вподоби натовп, він хоче бачити блискучу публіку й хоче, щоб публіка бачила його. Він любить хизуватися її товариством.

«Чорт забирай, — подумала вона. — А, чорт забирай!»

Вечір в кіно не приніс Джулії тієї втіхи, якої вона сподівалася.

XVIII

Наступного дня Джулія подзвонила Доллі додому.

— Люба, я вже, здається, не бачила тебе сто років. Що ти робила весь цей час?

— Нічого особливого.

Голос Доллі звучав холодно.

— Послухай, завтра Роджер повертається додому. Знаєш, він вирішив залишити Ітон. Вранці я вишлю йому автомобіль, і добре було б, якби ти прийшла до нас обідати. Нічого особливого я не влаштовую — будемо тільки ми з тобою, Майкл і Роджер.

— Завтра я обідатиму в знайомих.

Останні двадцять років Доллі відмовлялась від усіх запрошень, якщо Джулія виявляла бажання зустрітися з нею. Сьогодні ж голос Доллі звучав явно вороже.

— Доллі, люба, не можна ж бути такою черствою! Для Роджера це буде таке розчарування. Це ж його перший день вдома; до того ж я хочу побачитися з тобою. Ми вже бозна-скільки не зустрічалися, і я страшенно скучила за тобою. Ну, будь ласка, прийди! Після обіду ми з тобою сховалися б десь у куточку й любенько про все поговорили б…

Коли Джулія чогось хотіла, то ніхто не міг краще за неї переконувати, ні в кого голос не звучав так солодко і так благально. На мить запала пауза, і Джулія зрозуміла, що Доллі вагається.

— Гаразд, люба, я щось придумаю.

— Дякую, серденько.

Коли Доллі поклала трубку, Джулія крізь зуби процідила:

— У-у, стара корова.

Доллі прийшла. Роджер чемно вислухав її зауваження з приводу того, як він підріс, потім із серйозною посмішкою відповів на запитання, які, на думку Доллі, слід було ставити хлопцеві такого віку. Говорив він саме те, що вона сподівалася почути від нього. Джулію його поведінка спантеличила. Роджер говорив мало, більше прислухався до розмови інших, але Джулія підозрівала, що він весь час думає про щось своє. Здавалось, він спостерігав дорослих з якоюсь байдужою цікавістю, як спостерігав би тварин у зоопарку. Це викликало у Джулії невиразну тривогу. Коли, нарешті, трапилася нагода, вона провела з Роджером коротенький діалог, який призначався спеціально для Доллі, — Джулія продумала його напередодні.

— Роджере, любий, ти ж знаєш, твій нещасний батько сьогодні ввечері зайнятий, тому я купила для вас з Томом квитки на вечірню виставу в «Палладіумі», а потім ви повечеряєте в кафе «Ройял». Він запрошує тебе.

— Справді? — він якусь мить помовчав. — Гаразд.

Джулія обернулася до Доллі.

— Як чудово, що Роджер має з ким проводити час. Знаєш, вони з Томом великі друзі.

Майкл глянув на Доллі. Очі його весело блищали. Він зауважив:

— Том — дуже порядний хлопець. Він не дозволить Роджерові робити якісь дурниці.

— А мені здається, що Роджеру цікавіше було б із своїми ітонськими друзями, — промовила Доллі.

«Стара корова, — подумала Джулія. — Стара корова».

Та коли вони підвелися з-за столу, вона запросила Доллі до своєї кімнати.

— Мені треба трохи відпочити, я ляжу, і ми з тобою побалакаєм, добре?

Вона ніжно обняла Доллі за широченну талію й повела сходами нагору.

Якийсь час вони розмовляли про всілякі дрібниці, про моди й про слуг, про нову косметику, згадували скандальні історії. Потім Джулія, спершись на лікоть, значуще подивилася на Доллі і конфіденційним тоном промовила:

— Доллі, я хотіла поговорити з тобою про одну річ. Мені потрібна порада, а ти — єдина в світі людина, чию пораду я охоче виконаю. Я знаю, що на тебе я можу покластися.

— Авжеж, люба.

— Розумієш, виявляється, хтось поширює різні плітки. Хтось навіть побував у Майкла й наговорив йому різних дурниць про мене та бідного Тома Феннела.

Хоч її очі все ще зберігали той чарівливий благальний вираз, від якого, — вона знала це — серце подруги мліло, Джулія пильно стежила, чи не викаже себе Доллі якимсь мимовільним рухом. Та вона нічого не помітила.

— Хто сказав це Майклові?

— Не знаю. Майкл не каже. Ти ж знаєш, як він любить удавати з себе благородного джентльмена.

Чи то Джулії привиділося, чи справді після цих слів на обличчі Доллі відбилося полегшення?

— Я хочу почути від тебе всю правду, Доллі.

— Я така рада, що ти спитала мене про це, люба. Адже ти знаєш, як я не люблю втручатися в приватні справи інших людей; якби ти не заговорила про це перша, я б нізащо, не порушила цієї теми.

— Моя дорога, хіба ж я не знаю, який ти відданий друг?!

Доллі скинула туфлі й зручніше вмостилася в кріслі. Джулія не зводила з неї очей.

— Ти ж знаєш, які у людей лихі язики. Весь час ти жила так спокійно, була така поміркована. Тебе бачили рідко і завжди в товаристві Майкла або Чарлза Темерлі. Ну, Чарлз, звичайно — то інша річ, всі знають, що він уже багато років обожнює тебе, І ось раптом тебе наче підмінили — ти починаєш щовечора з’являтися то тут, то там, і з ким? З якимось клерком із фірми, що веде вашу бухгалтерію!

— Ну, він не просто клерк. Його батько позичив йому потрібний капітал, і він тепер молодший партнер у власника тієї фірми.

— Так, і одержує він аж чотириста фунтів на рік.

— А звідки ти знаєш? — швидко спитала Джулія.

Цього разу вона була певна: Доллі збентежилася.

— Ти ж сама радила мені звернутися до цієї фірми, щоб дізнатися все про прибутковий податок. А там