Ведмеже місто - Фредрік Бакман

Кевіну подобається, що вона інакша. Що її очі завжди живі, весь час допитливі. Що вона, здається, знає, ким є. Він хотів би бути схожим на неї.

Ана перестає пити після першого ж шоту. Сама не знає чому, але Беньї зник, а вона хотіла прийти сюди лише через нього. Вона стоїть на кухні з Майєю, але між ними весь час протискаються інші. Ана бачить погляди старших дівчат — щось середнє між зневагою і погрозою, — коли Кевін сміється зі слів Майї. Вона відчуває руки Люта на своєму попереку і відступає все далі й далі в кут. Скільки б вона не шліфувала себе наждачним папером, скільки б не старалася бути меншою, вона ніколи не стане тут своєю.

Беньї іде кригою, поки не опиняється на середині озера. Стоїть, курить і дивиться, як за деревами згасає місто, будинок за будинком. Він злегка придавлює тверду шкаралупу льоду під ногами. Вже захолодна пора року, щоб отак виходити самому серед ночі, навіть для Бйорнстада. Беньї завжди, навіть дитиною, подобалося уявляти собі, як це — провалитися і зникнути під водою, в холоднечі й темряві. Йому було цікаво, чи там, унизу, біль стане не таким сильним. Дивно, але тато не вселив йому страху смерті, навпаки. Єдине, чого Беньї ніколи не розумів, — нащо старий мусив стрілятися з рушниці. Ліс, лід, озеро і холоднеча — у цьому місті є тисяча способів померти природною смертю.

Беньї не рушає з місця, поки від диму й мінусової температури в нього не заніміло тіло ззовні і зсередини, тоді повертається до міста, звертає у невеликий квартал вілл і цупить мопед. Він рушає у бік Геда.

— Чому ти не любиш хокеїстів? — питає Кевін.

— Тому що ви не надто шарите, — відсміюється Майя.

— Що ти маєш на увазі? — всерйоз цікавиться Кевін.

— Захист для паху ви винайшли на сімдесят років раніше, ніж шолом.

— Такі пріоритети, — усміхається він.

Вони далі п’ють. Коли змагаються, виграє Кевін. Він ніколи не програє.

«Комора» — погана назва для бару, особливо якщо він справді розмістився у коморі. Але, як часто повторює шеф Каті, у Геді нечасто почуєш, як хтось комусь каже: «А знаєш, у тебе НАДТО багата уява». На сцені грає гурт перед жменькою абсолютно незацікавлених чоловіків, поглибленого середнього віку і стану сп’яніння. Катя стоїть за барною стійкою, коли до неї підходить охоронець.

— У твого брата є мопед?

— Нема.

Охоронець кудахкає:

— Тоді попрошу, щоб він припаркувався з чорного входу.

Катя — середня сестра маленького братика, який одного чудового дня таки доконає їх усіх. Побачивши Беньї, вона лише зітхає. Невідомо, чи він сам шукає собі проблем, чи вони його знаходять, але зрозуміло лише, що окремо вони не існують. Йому пощастило, що тут нема його найстаршої сестри, бо вона б уже відірвала йому голову. Але Катя не сердиться — вона ніколи не вміла злитися, особливо на нього.

— Розслабся, я поверну мопед, — обіцяє Беньї, намагаючись усміхнутися, хоча сестра бачить, що він увесь вечір якийсь пригнічений.

— Я чула, ви сьогодні виграли. Ти чого тут? — питає сестра.

— Святкую, сама ж бачиш, — гірко відповідає Беньї, і Катя, перехилившись через стійку, міцно цілує його в голову.

— Ти був у тата?

Беньї киває. Її улюблений менший брат — вона добре розуміє, чому всі дівчата закохуються в нього. «Сумні очі, дике серце — від таких не варто чекати нічого, крім проблем», — каже їхня мама, а вона знає це з власного досвіду. Катя ніколи не ходила на могилу тата, жодного разу, але часом вона думає про нього: як він почувався, коли йому було так погано і нікому не можна було про це розказати. Це таке жахіття — мати велику таємницю і приховувати її від тих, кого любиш.

Коли Беньї розлючений, він приходить до молодшої зі своїх сестер, Ґабі, бавиться з її дітьми, поки з нього не виходить злість. Коли йому хочеться помовчати і подумати, він їде до найстаршої сестри, Адрі, до собачого притулку. А коли йому болить, він приїжджає сюди. До Каті. Щоб його погладили по щоці, а не висварювали.

— Постій трохи на барі, тоді я встигну закінчити справи в кабінеті. Поїдемо разом додому. Хлопці подбають про мопед, — каже Катя, киваючи на охоронців.

Завтра зранку двоє чоловіків, з якими неохоче вступають у дискусії, доставлять мопед власникові з поясненням, що водій «напевно, помилково забув його у Геді». А коли мопед привезуть, щоб полагодити, автомайстерня оплатить витрати. Як правило, серйозніших питань не виникає.

— І не лізь до пива! — наказує Катя.

Беньї обходить барну стійку, чекає, поки сестра вийде в кабінет, а тоді відкриває собі пиво. Музиканти на сцені лабають кавери старих рок-пісень, бо якщо хочеш грати в Геді, то мусиш грати саме це. Вигляд у них теж звичний — розтовстілі, невмілі посередності. Крім басиста. Той геть не схожий на посередність. Темне волосся, чорний одяг, і все одно він ніби світиться. Інші музиканти щосили витягають усе, що можуть, зі своїх інструментів, а він, здається, забавляється. Стоїть, затиснутий на площі метр на пів між підсилювачем і сигаретним автоматом, але пританцьовує там, ніби у власному королівстві. Ніби ця комора не стоїть на краю світу, а є його початком.

У тиші між двома піснями басист зауважує молодого бармена з розкуйовдженим волоссям. І здається, що в барі не залишається нікого, крім них двох.

Ана виходить з туалету, за дверима стоїть Лют. Навалившись своїм масивним тілом, він намагається протиснутися разом із нею всередину. Якби він не був таким п’яним, йому це, можливо, вдалося б, але Ана вислизає низом і вистрибує до передпокою, коли Лют хапається за раковину, щоб втриматися на ногах.

— Перестань! Бляха, я сьогодні зробив гольовий пас, мені що, нічого не перепаде?

Ана задкує, інстинктивно озираючись на всі боки в маленькому коридорі, ніби тварина в лісі у пошуках шляхів для втечі. Лют, махнувши рукою, насилу лепече:

— Я бачив, як ти дивилася на Беньї. Нічого. Але він сьогодні вже не прийде, він просто нарик, ти швари… шарви… ТИ ШАРИШ? Сьогодні ввечері на ЦЮ планету він не повернеться! Тож нафіг його, зусе… сосере… зосередься на МЕНІ! Я, бляха, зробив хо… гол… бляха, я ПАС зробив, і ми ПЕРЕМОГЛИ!

Ана захлопує двері перед його обличчям і