Ведмеже місто - Фредрік Бакман
Фрак любовно смикає Петера за вухо, щоби змусити його думати про щось інше.
— Не скисай, Петере, це ж твій вечір! Пам’ятаєш, як десять років тому ти сказав, що влаштуєш тут ці заняття для молоді? Як ти сказав, що одного дня в нас буде команда юніорів, яка змагатиметься з найкращими командами країни? Тоді ми сміялися з тебе. Усі з тебе сміялися. І ось це сталося! Це ТВІЙ вечір, Петере. ТОБІ вдалося!
Петер вивертається з обіймів п’яного і щасливого Фрака, який намагається обхопити його голову. Інші спонсори починають голосно порівнювати свої шрами і вставлені зуби, здобуті трофеї за час власної хокейної кар’єри. Петера про це ніхто не питає. У нього нема шрамів, йому ніколи не вибивали зубів, він ніколи не потрапляв у бійки. Він не відчув на собі насильства.
До них підскакує один із членів правління — залитий пивом шістдесятирічний виконавчий директор у сфері виробництва вентиляції, — він плескає Петера по спині й посміхається:
— Ми з Фраком зустрічалися з місцевими політиками! Вони сьогодні тут були! Можу неофіційно повідомити, що в тебе, бляха, ВЕЛИЧЕЗНІ шанси на нову кавоварку!
Петер зітхає і каже, що повинен іти. Виходить у коридор. Побачивши Давіда, він відчуває якесь полегшення, хоча зазвичай стає сам не свій через зверхнє ставлення тренера юніорів, але зараз він — єдина твереза людина.
— Давіде! — гукає Петер.
Давід іде далі, навіть не глянувши на нього. Петер підбігає за ним.
— Давіде! Ти куди?
— Подивлюся запис матчу, — незворушно відповідає тренер. Петер сміється.
— Ти не будеш святкувати?
— Відсвяткую, коли виграємо фінал. Для цього ж мене найняли. Щоб виграти фінал.
Давід зараз ще зарозуміліший, ніж зазвичай. Петер зітхає і зніяковіло запихає руки в кишені.
— Давіде… перестань. Знаю, ми з тобою маємо на все різні погляди, але це твоя перемога. Ти її заслужив.
Давід прищурюється, киває на кабінет, у якому галасують спонсори, і відповідає:
— Ні, Петере. Усе саме так, як тобі там кажуть: це ТВІЙ вечір. Це ти зірка цього клубу, хіба ні? Так було завжди.
Петер не рухається з місця, у нього в животі росте чорна хмара — і не зрозуміло, це сором чи злість. У його голосі звучить більше злості, ніж пасувало б, коли він кричить услід Давіду:
— Я лише хотів привітати!
Давід озирається й невесело сміється.
— Краще привітав би Суне. Це він постарався, щоб ми з тобою могли перемогти.
Петер прокашлюється.
— Я… він… я не знайшов його на трибуні…
Давід дивиться в очі Петеру, поки той не опускає голову. Він розчаровано киває.
— Він сидів на своєму місці. Ти це знаєш. Таки знаєш, бо, напевно ж, пішов до свого кабінету іншим шляхом, щоб не зустрітися з ним.
Тихо вилаявшись, Петер відвертається. Його наздоганяють слова Давіда:
— Я знаю, що ми тут робимо, Петере: я не наївний малюк. Я візьму роботу Суне, тому що час і тому що я на це заслужив, і я розумію, що мене вважатимуть свинею. Але не забувай, хто вказує йому на двері. Не вдавай, що це було не твоє рішення.
Петер крутнувся зі стисненими кулаками.
— Пильнуй, що говориш, Давіде!
Той не відступає.
— А що станеться? Ти мене вдариш?
У Петера тремтить підборіддя, Давід не рухається. Врешті презирливо посміхається. У нього один довгий шрам на підборідді, а інший — між підборіддям і щокою.
— Ні — я так і думав. Ти ж Петер Андерссон. За тебе штрафні хвилини відбувають інші.
Давід навіть не грюкає дверима, коли заходить до свого кабінету, — він зачиняє їх без звуку. Петер ненавидить його саме за це. За те, що він має рацію.
Кевін виглядає цілком незворушним, коли журналістка з місцевої газети бере в нього інтерв’ю. Інші в його віці не трималися б купи від хвилювання, але він спокійний, поводиться професійно. Дивиться журналістці в обличчя, але не в очі — затримує погляд на лобі або ніздрях, він розслаблений, але без розв’язності, нейтрально приємний, відповідає на всі запитання, нічого не кажучи конкретно. Коли журналістка питає про матч, він починає, що «важливо добре кататися на ковзанах, забивати багато шайб, створювати можливості». Коли просять розповісти, що, на його думку, може значити перемога у фіналі для міста і його жителів, він повторює, ніби робот: «Нам важливий сам матч, ми зосереджуємося на хокеї». Коли журналістка зауважує, що один із гравців супротивника, якого Кевінів товариш по команді Беньямін Овіч повалив наприкінці матчу, отримав струс мозку, Кевін, навіть не кліпнувши, каже: «Я цього не бачив».
Йому сімнадцять, а він уже натренований до спілкування зі ЗМІ, як політик. Натовп людей відносить Кевіна, перш ніж журналістка встигає запитати щось іще.
Амат знаходить у натовпі свою маму, цілує її в чоло. Та зі сльозами на очах лише шепоче: «Іди, іди!». Амат сміється, обіймає її та обіцяє вчасно повернутися додому. Мама знає, що він обманює. І вона щаслива з цього.
Захаріас стоїть далеко на стоянці, у зовнішньому колі популярності, а його найкращий друг уперше в житті опинився у колі внутрішньому. Дорослі сідають у автівки і роз'їжджаються, залишаючи дітей святкувати їхній найбільший вечір, і коли тусовка гравців і дівчат вирушає на вечірку, куди запрошені майже всі, стає до болю очевидно, хто належить до компанії, а хто залишається осторонь.
Захаріас ніколи не запитає Амата, чи він справді не подумав про нього, чи йому просто було наплювати. Але один із них пішов, а інший залишився. Після цього ніщо вже не буде таким, як раніше.
Прямуючи до кафетерію, Петер зустрічає Майю і Ану. Він дивується, коли донька кидається йому на шию — так, як вона щовечора зустрічала його вдома, коли їй було п’ять.
— Тату, я пишаюся тобою, — шепоче Майя.
Він іще ніколи так неохоче не розтискав її обіймів. Коли дівчатка, сміючись,
