Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Але я їх всіх простив. Всіх. Всіх німців вибачив. Стільки років боліло моє серце – згадував своїх товаришів, яких вбито, багато думав про війну, про те, чому вона розпочалася, як боляче дісталося нашому народові, чи не найбільше з усіх, і зрештою прийшов до висновку, що всі ми – солдати, є жертвами цієї війни, в незалежності від того, хто за кого воював. Тому я й простив тих, хто вбивав моїх друзів, хто воював проти нас; я, солдат, що дійшов до Берліну, я сам кілька разів поранений, от, бачите, нога не згинається майже, погано чую – контужений, я маю на це право – прощати ворогів. Вони шанують моїх друзів, їх ніхто не примушує це робити, але вони це роблять! Ми всі – люди, от в чому головна справа.

– Можливо, це форма покаяння? – Микола Степанович слухав уважно.

– Та нехай і так, – махнув рукою Чолобитченко. – Не важливо.

– І що сталося далі?

– Далі я повернувся додому – тут, як краєзнавцю, вам має стати трохи цікавіше мене слухати – і вирішив сходити до настоятеля церкви Воскресіння. Ні, – Чолобитченко заперечливо захитав головою, – не молитися! Я там поруч живу недалеко, і давно знав, точніше, здогадувався, а потім знайшов свідків і фотокартку навіть; так от, там, на території церкви, знаходиться цвинтар німецьких офіцерів і солдат, що померли в шпиталі. Там і хрести стояли, так їх поспилювали одразу після війни, отак… Ну от, я й подумав, що ви зацікавитесь і ми разом сходимо до настоятеля з проханням якось вшанувати пам’ять тих солдат, бо вони якраз якесь будівництво там затіяли, прямо на могилах, певне, не в курсі, що там люди в землі лежать.

Микола Степанович наче прикипів до стільця. Він давно теоретично знав про існування цього цвинтаря: якщо під час війни в місті функціонував німецький шпиталь, про що однозначно говорять архіви, значить, в ньому помирали люди, значить, їх же десь ховали? – але ніяк не думав, що цвинтар розташований саме на території церковного подвір’я. В принципі, тематика Другої світової його цікавила мало, бо мав коло інтересів і досліджень – кінець дев’ятнадцятого-початок двадцятого століть; та й на розшуках останків загиблих солдат – а їх безліч і досі розкидано навкруг – спеціалізувалися інші краєзнавці, активно в цьому напрямку також діяли спеціальні добровільні загони пошуку. І як тільки вони щось знаходили, то на перепоховання одразу ж збігалися люди від влади, примощуючись нести труни та вінки і говорити фальшиві слова пошани; особливо перед виборами це виглядає на рідкість огидно, бо, тринькаючи мільйонні-мільярдні кошти щороку на святкування Дня Перемоги і перетворюючи ці дні на дешеве шоу, коли по телебаченню – суцільна війна-війна-війна, а влада ані пальцем не ворушить, щоб знайти і поховати всіх солдат, всіх, хто загинув. Микола Степанович, який не воював, але чиє дитинство припало на війну і післявоєнний голод та розруху, багато зазнав всіляких злиднів і страхів, ніяк не міг второпати, як же тепер нинішні солдати мусять іти захищати Вітчизну, коли вони точно знають, що в разі їхньої смерті держава, за яку вони проливатимуть кров, не розшукуватиме їхні тіла, що валятимуться вони, розчавлені танками, розірвані снарядами, прошиті кулями, проколоті штиками, отруєні газами, безвісні, десь посеред полів в окопах або в лісах чи в болотах, і не поховає їх ніхто, як то слід хоч за християнським звичаєм, хоч за звичайним громадським, людським, і рідні не знатимуть, де вони лежать, не прийдуть, не провідають. Як же можна святкувати перемогу, коли солдати і досі гниють в окопах безіменними?

– Тому я одразу і погодився піти разом із Чолобитченком до Трифілія, – пошепки сказав Микола Степанович онуці. – Після таких слів не міг відмовити. Краєвид із дзвіниці – а вони піднялися майже вже на самий верх – був чудовий. Місто лежало, як на долоні; повітря, прозоре і чисте, наче трохи тремтіло, а хмари наблизилися настільки, що, здавалося, зараз хтось вийде на краєчок хмаринки, сяде, звісить ніженьки і покличе тебе лагідно. – Пішли наступного ж дня… Навіть зараз згадувати неприємно: Трифілій нас зустрів, як ворогів народу, і на розповідь про поховання кричав, що нічого не хоче знати, що немає тут ніяких солдат, і тільки тоді заткнувся, коли Іван Миколайович світлину кладовища на тлі церкви показав, унікальна, до речі, фотографія сорок третього року, зроблена, певне, кимось із німців! Але в позиції священика, хоча я, чесно кажучи, навіть сумніваюся, чи можна його так називати? – це нічого насправді не змінило, навпаки, трохи оговтавшись, Трифілій закричав, щоб ми забиралися з церкви геть, що там закопані посланці антихриста, і ми, вимагаючи відновити цвинтар, є також посібниками антихриста, і якщо ми не підемо і не кинемо займатися цією справою, він нас прокляне і відлучить від церкви – і це все, шановна онуко, лише через те, що він надумав там побудувати майстерню для виробництва якихось меблів.

– Прямо на цвинтарі?

– Так он же вона стоїть, бачиш, сарай із червоної цегли.

Біля червоної будівлі дійсно ходили якісь люди в робочому одязі, заносили всередину ящики та дошки.

– Ми написали до «Фольксбунду», зробили копії зі світлини, сфотографували те, що відбувається тут зараз. Німці відповіли, зробили запити, підняли архіви – все підтвердилося, і от нарешті чекають дозволу від мерії на перепоховання.

– А церква?

– А земля, як виявилося, належить місту. Церква тільки її орендує. Що цікаво, після цього Івана Миколайовича перестали вітати з Днем Перемоги з військкомату; раніше листівки надсилали, діти зі школи приходили з квітами, а тепер – як відрізало. Нічого, він справжній солдат, сказав мені, що такий перебіг подій лише підкреслює правильність нашого вчинку. Ми на місці, онуко.

Дід і Вікторія зупинились, важко дихаючи, а дячок наче і не піднімався разом із ними – легким кроком підійшов до великого дзвона і ніжно, наче до живої істоти, притулився щокою, обійняв. Здавалося, дзвін зараз ласкаво замурчить, вигнеться під його долонею, але нічого не трапилось, не поворухнулось навколо