Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Сивий чоловік, Микола Степанович Сікорський, відомий місцевий краєзнавець, теж змерз. У нього сьогодні – дуже важливий день, тому він зосереджений і напрочуд уважний. Він багато знає чи не про кожен стародавній будинок, яких тут залишилося не так уже й багато, і коли хтось хоче дізнатися про рідне місто щось цікаве – журналісти, письменники, науковці, викладачі історії, екскурсоводи, культурологи – всі звертаються до нього і ніколи не знають відмови. Микола Степанович має декілька унікальних колекцій міських старожитностей – світлин, листівок, але найціннішим скарбом серед цього розсипу непідробних діамантів – німих ексклюзивних свідків минулого, є його пам’ять, яка зберігає сотні історій, мільйони дрібниць, тисячі міських облич. Сікорському вже за сімдесят, він нещодавно переніс операцію на серці, куди йому вшили невеличкий моторчик-стимулятор, після чого він став інколи забувати імена та події, через що страшенно засмучується. «У мене пам’ять – геніальна, але по-справжньому геніальну мав мій батько, який знав всього Маяковського і Шевченка, запам’ятовуючи по кілька сторінок після першого ж прочитання, – казав Микола Степанович близьким друзям. – Але й то – не така вже й пам’ять геніальна, тому що дід мій, який шив для царського двору одяг, робив тільки одну примірку і нічого ніколи не записував. Ну, хто розуміє, про що йдеться, тому пояснювати не потрібно…»

Сікорські ведуть свій локальний міський літопис від 1843 року, відтоді, як перший предок завітав сюди на постійне мешкання. Таких прізвищ у місті – не більше десятка, але перевага Сікорських полягає в ретельному ставленні до, здавалося б, непотрібних особисто їм речей: старої праски, чужих світлин, нецікавих книжок, дешевих альбомів тощо, які з часом, перебуваючи в непотрібності та забутті на горищах або підвалах, як виявляється, лише набувають вартості. Весь цей хлам ретельно складався і зберігався з невідомою метою не одним поколінням Сікорських до кращих часів, пережив Першу і Другу світові, більшовиків і Голодомор, сталінські чистки – і не був ліквідований, проданий або виміняний на харчі, хоча під час німецької окупації кілька разів мати Миколи Степановича була близька до того, щоб запустити експонати в товаробмін, але минулося без суттєвих речових втрат. Бо якщо людство не в змозі зберегти своїх найкращих представників – людей, то все, що їм лишається – це зберігати речі. Але Сікорські – це і є сама історія, історія людей, не затертих штампами в сторінки підручників і не захованих у шухляди в якості музейних експонатів. Сікорські та такі, як вони – це і є саме місто, його кров, маленькі червоні кульки, що. несамовито рухаючись, змушують битися серце поліса, які визначають його пульс, з покоління в покоління переходячи і передаючи місту разом зі своїми генами найкращі чесноти характеру й інтелекту. Тож Миколі Степановичу начебто сама доля і сам час доручили доглядати за історією рідних вулиць і майданів – видно, настала пора комусь, нарешті, все систематизувати та узагальнити, підбити підсумки та зробити висновки, розкласти по поличках: сторіччя до сторіччя, десятиліття до десятиліття, добу до доби, склеїти секунди в хвилини, а хвилини в години, одне слово, звітувати про епоху, що добігає свого завершення. Ще юнаком, із зовсім ранніх своїх студій, він виявляв неабияку зацікавленість предметом, а трохи пізніше, користуючись родинними зв’язками і власною вдачею, почав матеріалізувати її в унікальні колекції та різноманітні знайомства. Микола Степанович не зробив карколомної кар’єри науковця і не став вельмишановним офіційним експертом, його не записували до наукових конференцій і не задіяли в усіляких культурологічних проектах – для цих нудних вправ він завжди, при будь-якій владі, виявлявся занадто незручним і не статусним, проте, як уже мовилося, якщо хто дійсно потребував цікавої і правдивої історії про місто – завжди згадували про Миколу Сікорського, який все життя пропрацював на машинобудівному заводі звичайним інженером, аж поки не вийшов на пенсію і не додав до активних історичних розвідок заняття городиною. Коли його питали, чи не важко тягти на собі такий вантаж, як історія міста, бо це ж велика відповідальність, де одна помилка, одне невірне слово, маленьке бажання щось підправити в минулому можуть звести нанівець всі роки роботи, нівелювати довіру, він відповідав із посмішкою: «Історія – дама примхлива, тож квіти, шоколад і довгі романтичні побачення в архівах вам сильно допоможуть зберегти стосунки до самої старості». Тому до нього, напевне, і йшли.

З церквою Воскресіння – найдавнішою в місті, у Миколи Степановича, крім дослідницьких робіт, було пов’язано кілька подій. Звісно, перш за все – легендарна вже історія про те, як він завадив руйнуванню храму. Коли на початку шістдесятих років минулого сторіччя країною прокотилася чергова хвиля боротьби з «опіумом для народу», перший секретар міського комітету партії вирішив церкву підірвати. Певне, очікував на орден від Хрущова. Те, що навколо знаходилися житлові квартали, те, що церкву офіційно визнали пам’яткою архітектури, те, що самої церкви як культового закладу в будівлі давно не існувало, а функціонував там музей декоративно-прикладного мистецтва, нікого не зупинило. Певне, колір бань, який змінювався в залежності від погоди та пори року зі світло-блакитного до темно зеленого на пронизливо-блакитному тлі неба, дуже дратував того, хто волів бачити скрізь лише один колір – червоного заходу сонця. Про задум першого секретаря міськкомітету знало, звісно, лише обмежене коло людей, і всі вони, звісно, являли собою зразок стійкості комуніста, але все ж таки хтось поширив інформацію, певне, розуміючи, що наслідки серед населення від руйнації найдавнішого храму міста можуть мати непередбачуваний характер, та й взагалі, наскільки важливо висадити цю, по суті, вже повністю ідеологічно знешкоджену споруду в повітря саме зараз? Але відлік часу пішов, і ніхто не міг зупинити цей процес, навіть сам час.

Микола Степанович знав про історію раніше знищених церков міста – їх налічувалося близько десятка – майже все. Але особливо близькою для нього стала історія Покровської церкви, яку зруйнували в тридцятих роках. Після закриття в двадцятих її підвали використовували в якості крематорію: невеличкого, затишного, майже домашнього закладу – фантазія людей, що захопили владу в 1917 році, щодо методів і засобів знищення людської плоті та духу не знала меж. Мати Миколи Степановича, ще молода тоді жінка, навіть побувала там на екскурсії. Микола Степанович і зараз, роздивляючись храм Воскресіння, наче чув