Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

містився в кутку невеличкого графічного малюнка, на якому Бемоль розгойдується, наче людина, на гойдалці, і вітер лоскоче її шерсть та довгі вуха, погляд у собаки сумний і запитальний. «Несподіваний сюжет», – зауважив юрист, на що художник лише розвів руками. В одній із Берлінських галерей консульство вже готувало виставку, німці ж-бо дуже люблять собак, але ще такого дійсно не бувало, щоб вся експозиція присвячена одній собаці, але ж художник якраз закінчував іншу, «не собачу», половину експозиції, яка, за словами тих, хто бачив кілька перших робіт, мала стати вершиною його пізньої творчості.

Свій наступний, ювілейний, день народження – звичайний, який святкував все життя, – художник зустрів у лікарні. Він захворів на запалення легенів, не пролікувався, як слід, отримав ускладнення, і от тепер самотньо лежав у палаті № 7, оберігаємий від світу кордоном лікарів та медичних сестер. Не потрібно навіть прохати – до нього і так нікого не пускали, а квіти і подарунки він одразу передаровував персоналу. Серед крапельниць і ліків, під білою стелею, в тиші, коли навколо лише люди в білому одязі, художник почувався невпевнено – йому не вистачало улюбленого чорного. Читати він не міг, дивитися телевізор – не хотів, залишалося тільки думати, але думки приходили лише печальні, такі печальні, що інколи він впадав у паніку від відчаю неминучої смерті, хоча смерті, за великим рахунком, ніколи не боявся, а за маленькими, як йому здавалося, він ще не за всіма заплатив.

Зрештою, всі його теорії перемогла старість.

Він стулив очі й намагався заснути, бо, як стверджує лікар, сон – то найкращі ліки, але тут, як у казці, двері тихенько відчинилися, і в палату ввійшов юрист, якого художник не бачив із того самого дня, як подарував картину.

– Ти як сюди проліз? – здивовано прохрипів художник. – Тут же скрізь охорона, як у в’язниці.

– Я до людей зі смертельним вироком до камер заходжу, а тобі ще жити і жити! – юрист виглядав задоволеним похвальбою, усміхався і гарно пахнув парфумами.

– Про здоров’я не питаю, бо все знаю, – юрист присів на краєчок ліжка. – Скоро одужаєш, лікар впевнений. Я на хвилинку, приніс невеличкий подарунок.

Художник скинув брови вгору, незадоволено захрюкав, забулькотів слиною і незграбно засовав ногами під ковдрою, намагаючись висловити активну незгоду.

– Та ти не кричи так, – посміхнувся юрист, – я все пам’ятаю, тому й тут. Візьми от, – він поклав на тумбу папку.

– Що це?

– Потім подивишся.

Художник заснув, а коли прокинувся, ніяк не міг зрозуміти, наснився йому юрист біля сонячного дому юнацького кохання чи ні. Папка лежала на столі – значить, він ще не такий поганий, як інколи здається лікарям. Зверху – коротенька записка:

«Тепер можеш або розчинитися, або святкувати свій справжній день народження. Завжди до послуг.

Обіймаю, твій Ю.»

Під запискою – документ:

«Адміністративний суд ХХХ району ХХХ області вирішив: позов ХХХ щодо… задовольнити. Визнати актовий запис, складений Хутірською радою ХХХ району ХХХ області №ХХХ про народження Позивача 6 березня 1946 р. недійсним. Зобов’язати відділ реєстрації актів громадського стану ХХХ-кого управління юстиції внести зміни до актового запису про народження №ХХХ від 6.03.1946 р., складений Хутірською сільською радою ХХХ району ХХХ області, а саме: виключити попередні відомості про дату і місце народження Позивача…»

Художник повільно видихнув, хапонув рукою повітря, дрібні крапельки поту виступили на високому, в дрібних зморшках, чолі. Життя поверталось повільно. До самого початку.

18. Церква

Майже прозорий чоловік – худий, довгий і сивий, наче старовинний вуличний газовий ліхтар, стояв, злегка розхитуючись на п’ятах, біля церкви Воскресіння і уважно розглядав почергово то мутно-білі від часу стіни храму, який сяяв синьо-зеленими банями, то брудно-білого змарнілого собаку, що сидів тут же, на східцях. Осіннє повітря носилося поміж порожніх вулиць холодним вітром, здіймаючи важке жовте листя і пилюку, людей майже не було видно – ніхто не хотів підставляти обличчя під колючі піщинки і можливі краплинки дощу. Гарний день для тих, хто любить прогулянки за містом, і поганий день для тих, хто давно не їв. Бемоль дуже змерзла і зголодніла, але такий стан останні місяці став для неї звичним, все, чого вона прагне – це теплий кут і щось їстівне, в цьому полягає тепер її розуміння добра і зла. Радість життя, притаманна підліткам, вже давно покинула її, собаці вже не хочеться, як колись, тішитися іграми і тішити інших – люди перестали її цікавити як об’єкт емоцій. Вона не вірить в Бога, тому що в собак немає богів; вона не шукає дороги додому, бо в неї немає дому, – і ніколи, за великим рахунком, Бемоль не мала місця, яке можна було б назвати повноцінною домівкою, їй нікуди повертатися; вона ні з ким не воює; вона ні в кого не закохана – вона просто весь час тікає. Її женуть, за нею женуться, вона тікає, елементарно хоче вижити, до цього її підштовхує інстинкт – і в цьому Бемоль подібна до мільйонів людей у сучасному, такому плинному світі.

Бемоль чекає біля церкви на хлопця, який колись пообіцяв купити ковбаси. Якось серед білого дня – давно – він зайшов всередину будівлі, і Бемоль так і не побачила, щоб він звідти виходив, і от тепер вона сподівалася, що хлопець там і досі; хоча, звісно, вона відлучалася кілька разів, ненадовго, але наразі це був хоча б якийсь шанс на їжу, якась