Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій
– Чарлі! Чарлі! До мене! – несамовито гукала розгублена дівчина.
Білявка зупинилася перед парканом, з-під якого нетерпляче стирчали в очікуванні обіду три собачі морди, і не вагаючись, пролізла під дошки. Боні не довелося навіть пригинатись, він просто увійшов за своєю подругою в рятівну схованку, як рука в рукавичку.
Всі намагання Вікторії і Сірого якось проникнути всередину старої садиби, за високий паркан, де жили пси, виявилися марними. Сторож, не зважаючи на давнє знайомство з дівчиною та благі наміри, ні за що не погоджувався впускати їх усередину. «Це приватний будинок, зрозумійте, приватна територія. З вулиці робіть, що хочете: годуйте собак, пишіть на парканах, мені байдуже. Але всередину мені пускати заборонено, навіть міліцію. Навіщо мені неприємності? Якщо собаки ваші, то вони повернуться, а якщо не ваші, значить, що я вам можу порадити?»
Ввечері Сірий подзвонив дівчині і запитав, чи не знайшовся Чарлі. Почувши сльози і розпач, він щиро поспівчував, після чого нарешті задав те саме запитання, яке не встиг промовити вранці: «Скажи, а ти віруюча людина? Тобто я хочу зрозуміти для себе: оттой батьківський постулат – «Не можна ображати тих, хто слабший за тебе» – якось кореспондується з християнськими цінностями?» На його здивування, Вікторія відповіла буквально наступне: «Ні, та й, наскільки мені відомо, серед тих, хто доглядає за собаками, сильно віруючих людей, таких, щоб регулярно відвідували церкву, немає, хіба що одна жіночка ходить до якихось протестантів…»
Сірий вийшов на кухню і поставив на плиту чайник. Він думав; і те, про що він думав, бентежило його і не давало спокою. Він намагався зрозуміти, яким чином п’ятдесят або шістдесят людей могли спокійно стояти на зупинці й спостерігати, як мучиться пес, якого щойно збила машина, можливо, навіть у них на очах. Чому? Кожен із цих людей прекрасно усвідомлював, що загибель покаліченої тварини за таких обставин – лише справа часу, але жоден із них не підійшов, не взяв пса за лапу і не відтягнув на тротуар, щоб врятувати життя, там і справи-то на півхвилини. Ніхто! Але чому? Там же стояли робітники після зміни, прості роботяги, можливо, якісь невеликі начальники, теж неабиякі там пихаті пани, напевне, на Пасху та на Різдво половина з них ходить до церкви, напевне, половина з них – хрещені, в усіх точно – охрещені діти й онуки, але жоден із цих людей не виявив ані крихти співчуття до живої безпомічної істоти, яка фактично помирала в трьох метрах від них. Чому? Він намагався зрозуміти, і, як завжди буває в подібних випадках, Сірий зрештою прийшов до необхідності запитати у себе, як би він сам вчинив, коли б опинився на тій зупинці, але за умови, що це сталося до сьогоднішньої зустрічі з Вікторією. Сірий почав розшукувати в пам’яті схожі випадки у власному житті, але аналогів не знаходив, зате в ході пошуків зауважив цікаву закономірність – його пам’ять яскраво і з радістю видавала позитивні спогади, натомість, негативну інформацію доводилося вишкрібати з усіх темних куточків мозку з неймовірними зусиллями, наче відкорковувати пробку з пляшки вина викруткою. І тут він згадав про Тамару Василівну, похилого вже віку бухгалтера з будівництва, з якою пропрацював три чи чотири роки, веселу і говірливу жіночку, просту, легку в спілкуванні, вона полюбляла побазікати про всіх, ніколи не відмовляла в якихось службових послугах чи дрібницях, завжди могла позичити десятку-другу до получки, словом, гарна людина. Аж якось раптом вона перестала ходити на роботу, ніхто не знав, що сталося, потім сказали – інсульт, реанімація; пару тижнів у комі – до начальника приходив її чоловік, здається, ветеран війни, сивий такий, з паличкою, просив грошей на ліки – і все, похорон. Похорон, на який він не пішов. Як дізнався наступного понеділка, не він один – майже всі з тих, кому не виповнилося тридцять, проігнорували похід на цвинтар. Бригадир, дядько Павло, суворий правильний мужик із обличчям, наче висіченим вітром, колись з десяток років працював бригадиром артілі на видобутку золота десь в Якутії, тож жодних сентиментів до життя не мав і завжди говорив мало і прямо, зранку, в тісній напівтемній, зате теплій битовці, запалюючи цигарку, нічого особисто нікому не сказав, не дорікнув жодним словом, тільки подивився на них, дивуючись, наче перший раз бачив, і сплюнув собі під ноги, а може, то просто тютюн попав на язика хто знає. Сірий тоді зрозумів, що щось не так, щось він вчинив неправильно, і почав згадувати, про що він тоді думав напередодні: ні про що таке особливе – вагався, йти чи ні, й вирішив, що ні, не піде, бо, в принципі, не любить ходити на похорон, особливо по суботах, у такі прекрасні сонячні дні, не любить, ні. І зараз він зрозумів, що за весь час – це лише його перший спогад про Тамару Василівну, хоча, якщо сказати по правді, вона до нього ставилася, як рідна мати, і він мав до неї теплі почуття. Як же так могло статися, що він проігнорував її похорон?! Йому стало соромно, і наче пожежа прокотилася по обличчю. Сірий мало що розумів, правда; його думки скакали і стрибали, наче малий Чарлі на траві за своїм хвостом, та й голос у цих спогадів був такий же, як гавкання волохатого чудовиська – противний. «Все це трапилося наче не зі мною, ось у чому заковика, – вихоплював клаптики здогадок Сірий, – навіть зараз я сприймаю історію з Тамарою Василівною наче збоку, наче сторонній, наче не несу за неї ніякої відповідальності. Так і люди на зупинці – вони сприймали події з псом не особисто, це начебто їх не стосувалося, і через п’ять хвилин, як тільки приїхав тролейбус, вони забули про все, викреслили з пам’яті неприємний
