Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Сірий допив чай і підвівся. Здається, він зрозумів механізм, який був задіяний у його голові, а значить, і в головах більшості, принаймні так можна уявити, людей. «Ми викреслюємо негативну інформацію, ховаємо її глибоко-глибоко, розчиняємо в натовпі, щоб згодом вирішити, прийти до висновку, що то взагалі відбувалося не з нами, що нас це не стосується, бо ми – інші, ми – кращі, ми – вищі од цього, а значить, немає на нас ніякої за те відповідальності, не потрібно ніякого каяття, тож весь цей негативний досвід втрачається, тобто з нього ані на свідомому, ані на підсвідомому рівнях не робиться жодних висновків, тож таким чином подібні події можуть повторюватися з нами безкінечну кількість разів. Бо якби ми залишали негативний досвід у своїй пам’яті, у своєму житті на одному рівні, в рівних правах із позитивним, то він вимагав би від нас відповідної реакції, відповідної відповідальності: переосмислення, очищення – через молитви чи просто задушевні розмови, читання книжок, вибачення тощо, через будь-який придатний до цього ментальний механізм; цей досвід вимагав би виправлення, корекції, суспільної думки, обговорення, а значить, конкретних прямих дій. Але викреслити з пам’яті значно простіше, забути – значить, врятуватися від необхідності діяти, співпереживати, страждати; це так просто, як не піти на похорон або не відтягти пораненого пса з дороги. Мій розум якимось дивним чином втратив (або взагалі не мав?) цю здатність до співчуття, а значить, до самозбереження».

Глибока і широка ніч, ширша за уявлення про темряву. З дев’ятого поверху панельної багатоповерхівки робочого району Постройки Сірий, притулившись лобом до холодного скла, намагався вгледіти в чорному тумані всесвіту хоча б одну зірочку, але не бачив жодної. Через ледь відчинену кватирку він чув гуркіт потягу, що мчав по залізничному мосту, і намагався дістати з найвіддаленішого закутка своєї пам’яті день, коли він прийшов до церкви за допомогою. Але пам’ять не хотіла підкорятися, вперто відгороджувала кромішньою стіною не тільки жахливі мерзотні подробиці, а й взагалі ставила під сумнів, що той день існував у його житті. Взагалі у житті. Сірий збентежено перебирав події та обличчя, але всі вони – від підступно-розслабленого обличчя народної цілительки Софії до напруженого батьківського – видавалися несправжніми, наче сон. «Нічого не було, – шепотів він, – нічого не трапилось. Зі мною нічого не трапилось!» – і раптом він скрикнув, зойкнув і присів на табурет. «Собака! – згадав він. – Я добре пам’ятаю – в той день біля церкви я бачив білого пса!»

А потім, випивши з-під крана холодної води і умившись, усвідомив: «Як і сьогодні».

Ми швидші від вас на якихось кілька секунд; ми важчі від вас на якихось кілька грам; ми довші від вас на якихось кілька йот – люди, що померли до того, як ми народились.

Але ж наскільки дурніші!

До матері художник приїздив не так часто, як хотів. Суха і жвава, темна, вся у зморшках, наче груша з узвару, але завжди з ясними очима, зігнута чи не навпіл щоденною працею, вона і зараз, коли могла вставати, йшла, заклавши зігнуту руку за спину, а другою спираючись на палицю, сапувати. Город тримала і досі великий, поратись допомагала чимала рідня, через яку художник-то і не дуже любив навідуватись до рідного села.

Він довго думав, як би толерантніше поставити матері запитання про обставини свого народження – про такі речі вони ніколи не говорили; як наштовхнути її на таку дивну думку, що народився, він, наприклад, третього березня, а зареєстрували в сільраді лише шостого, що і дало б формальний привід для позову до суду. Але мама почувалася зле і майже не говорила останнім часом, лише читала Євангеліє та хрестилася на лампадку з іконою Миколи Угодника під тюлем у кутку. І коли вже художник зовсім передумав говорити на цю тему, матір сама його раптом покликала і сказала, що хоче отримати свої законні остарбайтерські гроші, й що всі документи у неї лежать в шухляді, потрібно тільки дати їм належний хід. Художник здивувався, тому що ніколи – взагалі ніколи! – не чув про те, що матір працювала під час війни в Німеччині. В сільраду він йти не захотів – як доведеться потім судитися, то краще зараз не показуватись, але Катерина Петрівна сама прийшла – головою сільради вона обиралася тричі, знали селяни її дуже добре, і судитися з нею точно зовсім не хотілося. «На отримання коштів тут, здається, не вистачає паперів, – сказала Катерина Петрівна, – ми вже оформлювали такі довідки людям, то я знаю: тут багато у вас паперів не вистачає. З’їздіть в район, до архівів, походіть по установах, там все розкажуть».

Наступного ранку мама померла; так несподівано, що нікого, окрім художника, біля її ліжка не опинилося. «Пообіцяй мені зібрати документи…» – попросила мама. Художник кивнув і заплакав. Сидів, тримав її маленьку шорстку руку з твердими від землі пучками, гладив порепані зморшки, наче хотів розгладити і загоїти. «А день смерті – це важлива дата?» – раптом прийшла нерозумна думка, а потім згадав вислів якогось східного мудреця: «Страшно не те, що ти так чи інакше з часом помреш, страшно те, що не знаєш, коли і ким ти знову народишся». Поховали – яке точне слово, дійсно ж, поховали, заховали в землі, віднесли куди подалі, щоб живі не бачили мертвих! – маму через день.

Тепер запитувати про свій день народження художнику стало ні в кого, тож питання депафосизації нації самоскасувалося природним шляхом.

Після похорону – якраз така процедура, коли велика кількість родичів у поміч – на наступний день художник пішов до сільради з’ясовувати про мамині документи, потім їздив до району в архів. У підсумку йому допомогли