Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

рік тому, його врятував щасливий випадок – коли мужики прийшли вбивати його рідню і Білку, Боні якраз сидів за гаражами із якимись незрозумілими симптомами в шлунку, тому коли запалали будки, і місцеві чорносотенці почали добивати палаючих тварин цеглою, він з усіх сил із величезними від жаху очима рвонув у темряву і побіг своїми дрібними коротенькими ноженятами невідомо куди, аби тільки бігти. За кілька місяців Боні встиг побувати в зграї бродячих псів, де постійно отримував стусани і сидів голодним, бо за натурою Боні був веселим і добродушним, а там такі довго не живуть; двічі ледь не потрапив під машину, травмував лапу, і от коли стало зовсім зле, раптом настало щастя – його підібрала добра дівчинка Віка, взяла додому, віднесла до ветеринара, зрештою, вилікувала і залишила жити у себе. Все, що пам’ятав Боні про своє дитинство тепер, – це Білявка з куцим хвостом і довгою мордою, можна сказати, його перше кохання, і язик полум’я, що злизав усіх його братів та сестер, і маму – їхнє скавчання, їхній передсмертний плач.

– Ми давно зустрічалися, Сірий, тож багато що змінилося.

– Нє, ну я розумію, коли люди заводять собак собі додому – їм потрібен вірний друг, який ніколи не кине, не підставить, символ вірності і надійності, це зрозуміло і має пояснення. Але навіщо люди годують чужих собак, тобто взагалі – нічиїх собак, який у цьому сенс і задоволення?

– Ти, як завжди, матеріаліст-максималіст. Просто ти про мене нічого не знав, та й не хотів знати, Сірий, тебе зовсім інші речі у мені цікавили. Мене батько привчав – ніколи не можна ображати і завдавати шкоди тим, хто слабший за тебе – ти ж маєш інший підхід до життя, прямо протилежний, так? У нашому дворі жило дві собачки – Міша і Маша ми їх називали, білий і чорна, хлопчик і дівчинка, схожі одне на одного дуже, наче близнюки. Вони все однаково робили, повторювали одне за одним смішно. Чистенькі такі собачки, добрі, ніколи не гавкнуть, не гаркнуть. По них приїхали о п’ятій ранку – я чомусь прокинулася і почула цей постріл, знаєш, як хлопок, і вибігла на балкон подивитись, що там відбувається, – дівчинку вже вбили, але хлопчик цього не розумів, тому стояв і нікуди не йшов, бо його сестра лежала поруч у пісочниці, тому і він ліг поруч, наче підтримуючи гру. Я кричала йому щосили з балкона: «Тікай! Тікай! Тікай!» – але він не послухався, я так гучно плакала і кричала, що прокинувся батько, мама прокинулась, сусіди, всі голосно закричали, а той дядько з рушницею прицілився і на очах у нас вистрелив. Така от дитяча травма, можна сказати. З тих пір я завжди тримаю собаку вдома і допомагаю тим, хто живе на вулиці. Нас таких у місті людей п’ятнадцять-двадцять, але я багатьох лише телефони знаю, тож коли їду до Москви, то дзвоню – і хтось годує моїх.

– Дивно, я ніколи тебе раніш тут не бачив, на цій вулиці, певне, не в той час ходив, що потрібно, – Сірий усміхався, наче вибачаючись за недолугі запитання.

– Так тільки смерть приходить вчасно і ходить там, де потрібно, – усміхнулася у відповідь дівчина. – Не пам’ятаю, хто сказав.

Поки хазяйка точила ляси з незнайомцем, Боні грайливо катався по траві і гавкав на свого хвоста. Ну, як гавкав – гавканням той звук можна назвати вельми умовно, проте Боні/Чарлі завжди мав високу думку про свій голос, вважаючи дуже грізним, тому подавав його часто і зі смаком на тих, на кого треба, і особливо на тих, на кого не треба. Його легковажний характер і не передбачав якихось схильностей до логічної зваженої поведінки, притаманної серйозним навченим псам, тож він щосили насолоджувався свіжим повітрям і вільним валянням.

– Ти тільки собакам допомагаєш чи і котам також?

– Тільки собакам. На котах інші спеціалізуються, у нас роздподіл праці, за інтересами. Нічого поганого про котів не скажу, але собаки – це особливі створіння. Минулої зими хтось на Ільїнській висадив стару німецьку вівчарку. Люди, вони як розмірковують: собака старий, а усипляти самому – не хочеться гріх на душу брати, от і завозять куди подалі, але цього чомусь висадили майже в центрі міста. Вівчарка – собака напрочуд вірний хазяїну: спочатку йшов дощ, потім пішов сніг, вдарив мороз, а він сидів і не сходив із місця. Пса проганяли, щось кидали з’їсти, але він однак повертався і знову сидів і чекав, а потім, коли не стало сил, ліг і заплющив очі. Коли ми його забирали, пес вмерз у кригу і був непритомний, а коли відкрив очі, то підняв голову і повертав весь час в одному напрямку – певне, туди поїхала машина з хазяїном… Зараз живе у моєї знайомої: паралізований, задні лапи віднялися, але живе і весь час чекає, що за ним повернуться, – не вірить у зраду. А ще ми часто виїжджаємо «на дорогу», як у нас кажуть, – збирати до купи вбитих машинами тварин і підбирати покалічених. Вчора от подзвонили, сказали: біля зупинки «Хімпрому» на проїжджій частині лежать двоє псів. Поїхали; на зупинці – купа людей, у трьох метрах від них біля бордюру – мертвий пес і пес живий, із вибитими лапами, так, що не може ані піднятися, ані відповзти. Поруч, буквально в сантиметрах, мчать машини, і загибель покаліченого пса – лише питання часу. І ніхто не поворухнувся, ніхто, жодна жива душа, і ти б бачив їхні погляди, коли ми прибирали труп із кишками, розмазаними по асфальту, і клали покаліченого сіромаху в багажник… Чому люди такі жорстокі, Сірий?

Сірий знизав плечима. Він стояв, глибоко вражений словами дівчини, і про щось зосереджено думав. Його запитання було до неї просте і в той же час неймовірно об’ємне; але він боявся, що його неправильно зрозуміють, тому, піднявши очі, печально подивився на Віку і глибоко зітхнув, наче збирався пірнути в глибоку і швидку гірську річку. Але Сірий не встиг навіть почати – з-за рогу легким алюром вибіг красивий білий собака і, зробивши кілька кроків, здивовано зупинився перед Чарлі/Боні, який продовжував отримувати легковажне