Риб’ячі діти - Євген Вікторович Положій

Світ і справді звідси, згори, виглядає інакше.

Микола Степанович не поспішаючи обійшов дзвіницю по периметру, уважно розглядаючи стіни, інколи доторкаючись до них і постукуючи пальцями по підозрілих місцях. «Нічого. Нічого. Нічого. Нічого не чутно, нічого. Нічого не видно», – бурмотів він. Все це тривало хвилин п’ять; і дяку, і Вікторії почало набридати стояти мовчки без діла – чути монотонне буботіння «нічого-нічого-нічого» і стежити за тим, як краєзнавець цокотить невеличким молоточком по цеглі. Нарешті Микола Степанович дістав бінокль; навівши різкість, розшукав поглядом будинок мерії, і, обережно постукуючи пальцями, почав вивчати вже обмежену ділянку стіни. «Щось тут справді є, порожнеча, чимала порожнеча, але наскільки велика тріщина, і де саме, не можу сказати напевне – стіна занадто товста, щоб подивитись, хіба що за ноги тримати або цеглу розібрати. Потрібен погляд звідти», – Микола Степанович махнув рукою в бік мерії. Дяк майже не слухав краєзнавця: задумливо закусив тонку нижню губу і теребив рідку руду борідку, думаючи про щось своє. «Наскільки я зрозумів, – підкреслено голосно сказав Микола Степанович і виразно подивився на дяка, намагаючись привернути увагу, – тріщина така велика, що за несприятливих погодних умов дзвіниця може розколотися і впасти в будь-який момент!» Дяк, раптом почувши співрозмовника, зненацька вихопившись зі своїх світів, від несподіваної звістки неконтрольовано різко смикнув рукою і видер із бороди довгу волосину. Дивуючись чомусь, задумливо потираючи підборіддя, він стояв біля великого дзвону такий самотній і беззахисний, із таким по-дитячому ображеним виглядом, що Вікторії навіть стало його шкода; дяк подивився на дівчину з цікавістю, наче побачив уперше, і його обличчя раптом осяяло легким сонячним промінчиком. Волосина тріпотіла поміж худих, у ластовинні, пальцях недовго; її миттєво підхопило вітром, і вона полетіла догори, до хмаринок, наче якесь павутиння, на радість горобцям.

Наче піщинки в пустелі. Не залишилося навіть найменших оаз, все мертво. Лише маленькі діти і старенькі бабусі, котрим за дев’яносто, зберегли ясність розуму і чистоту совісті. Невблаганне сонце жадібності знищує все природне, найменші прояви безпосередності, випалює все живе.

Ми помремо, так і не дізнавшись, що таке справжній дощ. Ми рухаємося лише тоді, коли дме вітер.

Лише одиниці змогли віднайти хоча б якесь джерело. Ще менше з нас – його шукають.

Тут нікого немає.

Тут не відбувається нічого цікавого.

Цікаво хіба що перетворюватися на бархани і знищувати каравани. Горе всьому живому, що трапилося на шляху піску, який не знає пощади.

Ми думали: пустеля зменшується. Насправді вона зростає кожен день на один сантиметр. А може, навіть і трохи більше.

Білка дійсно нічого не шукала, окрім безпечного притулку.

Разом із Боні та трьома місцевими псами вони кілька днів жили у великій старій садибі, схожій на якийсь пам’ятник давнини – закинутій, з порожніми вікнами, незграбно добудованій, але, як і раніше, величній; знав колишній будинок купців Семенових і суворіші часи, проте не знав часів більш самотніх – роками тут вешталися лише охоронці та пси.

Сторож терпів Білку і Боні до тих пір, поки їх не почали активно розшукувати з комунальної служби відлову собак – грюкали у ворота, вимагали допустити до огляду садибу, але сторож, не старий ще самотній чолов’яга, навіть не відкрив – будинок належав поважній у місті людині, власність приватна, тож хочу – пускаю, хочу – ні, та й не любив він тих людей, будь-яких людей, що працюють на владу, є такий вид побутових анархістів, чиї погляди сформувалися ще за радянських часів, коли ігнорування влади – найрадикальніший протест, який завжди перебуває в кордонах власної зони комфорту. Тож коли ці дві, досить незвичайні на вигляд, як для бродячих, собаки заскочили з-під воріт, сторож їх пожалів і не видав, залишив, але коли білою довгою сукою почали наполегливо цікавитись чи не щодня «ушльопки з мерії» (так він їх всіх називав, не розбираючи), то спочатку відігнав Білку та Боні подалі від дворища, а коли ті повернулись, довірливо зазираючи в очі, лякливо озираючись, спіймав і вивіз їх на другий кінець міста, в бур’яни попід річку, де вже майже два роки тривало будівництво, а значить, собаки там ніколи не завадять; вважайте, будь-яке будівництво для бродячої істоти хоч на двох, хоч на чотирьох ногах – надійна домівка.

Там у підвалах та халабудах уже давно жила ціла зграя. Ціла зграя, наче хмара, темних і нещадних бродячих псів, яку очолював вожак – Барс, пес трохи більше середнього розміру, статурою нагадував кавказця, можливо, колись родичалися предки, це ж діло таке, собаче; вожак був розумним, найрозумнішим псом зграї, якого всі слухали. Барс народився на вулиці, як і його батьки, отже, знав тільки бродяче життя, і знав про це бродяче життя все, що потрібно знати псу, щоб почуватися впевнено. Він мав загострену інтуїцію і міг миттєво оцінити супротивника: як людину, так і собаку, в цьому його можна порівняти з авторитетним рецидивістом, що відсидів на «зоні» кілька термінів – таке ж вражаюче знання природи життя та смерті й уміння використовувати чужі слабкості. Барс мав, як і будь-який вожак бродячої зграї, охоронця, здоровенного пса на ім’я Тор, у функцію якого входило не лише підтримувати дисципліну та давати прочуханів іншим псам, а й така надважлива місія, як мітити територію. Хто дав псу ім’я скандинавського бога-молота, невідомо, можливо, якийсь студент-філолог або історик, підробляючи на будівництві, пожартував, але ім’я приклеїлося, і самому псу, очевидно, сподобалось: коротке, просте, і наприкінці такий грізний «р-р-р»: «То-ор-р-р-р!». Він і справді був, як молот – важкий і невблаганний, з міцною широкою грудиною,