Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

— А що як я — сатана або саме зло?

— Зціли мене.

— Я — сатана.

— Зціли мене.

Тоді голос відступив, почав слабшати й слабшати. Собака загавкав. Йов злякано прислухався: він пішов, я мушу зцілитися або прийняти смерть. Він скрикнув. Настала моторошна ніч. Голос з'явився ще раз:

— А якщо я — сатана, то як ти хочеш домовлятись зі мною?

Йов закричав:

— Ти не хочеш мене зцілити. Ніхто не хоче мене зцілити, ні Бог, ні сатана, ні янгол, ні людина.

— А ти сам?

— А що я?

— Ти сам не хочеш?

— Чого?

— Хто ж тобі допоможе, якщо ти сам не хочеш?

— Ні, ні! — заскімлив Йов.

А голос поряд з ним:

— Бог і сатана, янгол і людина — всі хочуть тобі допомогти, але ти не хочеш. Бог — з любови, сатана — щоб пізніше заволодіти тобою, янгол і людина — тому що вони помічники Бога й сатани, але ти сам не хочеш.

— Ні, ні! — знову заскімлив Йов і кинувся на землю.

Він голосив цілу ніч. А голос не вщухав:

— Бог і сатана, янгол і людина — всі хочуть тобі допомогти, але ти сам того не хочеш.

А Йов правив своєї:

— Ні, ні!

Він намагався заглушити голос, а той все наростав, наростав дедалі більше, весь час ледь випереджаючи його. І так усю ніч. Під ранок Йов повалився ницьма.

Безмовно лежав Йов.

Того дня загоїлись його перші виразки.

І всі мають один подих, і людина не має нічого більше, ніж скотина[83]

Гуртовий скотний ринок, майданчик пригону худоби: свиней — 11 543, великої рогатої худоби — 2016, телят — 1920, баранів — 4450.

А що це робить той чоловік з таким гарненьким телятком? Він заводить його на мотузку до величезної зали, де ревуть бики; тепер чоловік підводить мале телятко до лави. Таких лав там цілий ряд, біля кожної лежить дерев'яна довбня. Обіруч він підіймає ніжне телятко й кладе на лаву, те покірно лягає. Він підхоплює його ще й знизу та притримує лівою рукою за задню ногу, щоб тварина не хвицала. Потім бере мотузку, на якій привів тварину, й міцно прив'язує її біля стіни. Телятко терпляче лежить ось тут, воно не знає, що має трапитися, воно незручно лежить на дерев'яній лаві, б'ється головою об якийсь стержень і не знає, що то таке: а то кінець довбні, яка стоїть на землі й якою воно скоро одержить по голові. То буде його останнє побачення з цим світом. І справді, той чоловік, старий, простий чоловік, що стоїть тут сам-самісінький, ніжний чоловік з м'яким голосом — він говорить до тварини — бере довбню, ледь піднімає її, не потрібно багато сили для такої ніжної істоти, він завдає тварині удар у потилицю. Зовсім спокійно, так само, як і привів її сюди й казав: «Лежи тихо», — завдає смертельного удару в потилицю, без злости, без якогось збудження, навіть без жалю, ось воно як, ти в нас гарна тваринка, знаєш, отак це має бути.

А телятко: пр-р-р-р-р, заціпеніло, заніміло, витягло ніжки. Чорні оксамитові очі телятка раптом розширились, потім застигли, затяглися білою поволокою, а тепер закочуються убік. Чоловікові бачити таке не вперше, саме так тварини і дивляться, але сьогодні в нас багато роботи, треба працювати далі, й він мацає за телятком на лаві, шукає свого ножа, знизу підсуває ногою цебро для крови. Потім одним махом різонув ножем поперек по горлу, перетяв усі хрящі, повітря виходить, перетяв збоку м'язи, голова вже не має на чім триматися, голова відкидається назад і б'ється об лаву. Бризкає кров, чорно-червона густа рідина з пухирцями повітря. Ось і все. Але чоловік з незворушним лагідним обличчям спокійно ріже глибше, шукає й промацує щось ножем у глибині, проникає між двома хрящами, така молода, м'яка плоть. Потім він забирає руки від тварини, кидає на лаву ніж. Миє руки у відрі та йде геть.

І ось тварина лежить сама, жалюгідно лежить на боці, як її й прив'язали. У залі звідусіль долинають веселі голоси, всі працюють, щось тягнуть, гукають одне до одного. Потворно звисає лише на самій шкурі відкинута назад голова, між двома ніжками столу, заляпана кров'ю і слиною. Синій, розпухлий язик застряг між зубів. І жахливо, так жахливо ще досі харчить і хрипить тварина на лаві. Голова тремтить на самій лише шкурі. Тіло на лаві зводить судома. Ноги тремтять, б'ються, такі дитинно тоненькі, кістляві ніжки. Але очі вже зовсім оскліли, осліпли. Це мертві очі. Це мертва тварина.

Лагідний старий чоловік стоїть, обіпершись на колону, і тримає в руках чорний записник, позирає на лаву й підраховує. Все сьогодні таке дороге, багато не нарахуєш, складно не відставати від конкурентів.

Францове вікно стоїть прочинене, і трапляються ж кумедні речі на світі

Сонце сходить і заходить, дні стають світлішими, вулицею котять дитячі візочки, надворі лютий 1928 року.

Аж до лютого пиячить Франц Біберкопф з почуттям досади й огиди до всього світу. Пропив усе, що мав, йому було байдуже, що буде далі. Він хотів бути порядним, але скрізь одні мерзотники, негідники й покидьки, тож Франц Біберкопф не бажає нічого бачити й чути про цей світ, і якщо він стане безхатьком, все одно він проп'є все до останнього пфеніґа.

Ось так несамовито Франц Біберкопф розпочав лютий, та якось уночі його розбудив якийсь шум у дворі. Там була гуртовня. Франц відчинив вікно, визирнув, а він був добре напідпитку, та як загорлає на весь двір: «Ану геть з двору, розкричалися тут, як віслюки!» І знову ліг та й відразу забув про це, а тих типів наче корова язиком злизала.

Через тиждень — знову те саме. Франц уже збирається розчахнути вікно й пошпурити в типів якимось дрючком, та раптом спало йому на думку: зараз уже перша ночі, краще подивитися, що то за одні. Що вони тут роблять о першій годині? Що вони тут забули, невже це хтось із нашого будинку, треба розвідати.

Ти диви, справді, якісь типи обережно скрадаються попід стіною, Франц собі ледь в'язи не скрутив, так хотів побачити: один став біля воріт, вочевидь на атасі, хочуть провернути якусь справу, вовтузяться біля великих дверей до підвалу. Їх троє. Це ж треба, і не бояться, що хтось побачить. Аж ось щось кракнуло — двері відчинені, готово, один залишився на дворі, стоїть у ніші, а двоє інших спустилися в підвал. Скрізь суцільна