Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Уздовж Ельденауерштрасе тягнеться брудно-сірий мур з колючим дротом угорі. За муром стоять голі дерева, зараз зима, дерева ховають свій сік у корінні, чекають на весну. Вози забійників їздять туди-сюди спритним галопом, жовті й червоні колеса, в запрягу — легкі коні. За одним возом біжить худий кінь, із тротуару хтось гукає навздогін якогось Еміля, торгуються за коня, 50 марок і випивку на вісьмох, кінь крутиться на місці, тремтить, обгризає кору з дерева, візник смикає за віжки, 50 марок і могорич, давай, Отто, а як ні — то їдь собі далі. А той поплескує коня: згода!
Жовта будівля адміністрації, обеліск полеглим на війні. Праворуч і ліворуч довгі павільйони зі скляними дахами, це — хліви, де худоба чекає на свою долю. Зовні — чорні таблички: «Власність спілки власників берлінських боєнь та гуртових м'ясарень. Оголошення на цій дошці можна вивішувати лише за наявности відповідного дозволу. Правління».
Довгі павільйони мають багато дверей, чорні отвори для загону тварин, номери на них: 26, 27, 28. Павільйон великої рогатої худоби, павільйон для свиней, приміщення для забою: місця виконання смертної кари для тварин, замашні сокири, живим ти звідси не вийдеш. А поряд — мирні вулиці: Штрасманштрасе, Лібіґштрасе, Проскауерштрасе, парки, в яких прогулюються люди. Вони живуть в теплі та один біля одного, якщо в когось заболить горло, до нього прийде лікар.
А з протилежного боку тягнуться колії окружної залізниці, 15 кілометрів завдовжки. Худобу привозять сюди з провінції, представники таких видів, як вівця, свиня, бик — зі Східної Пруссії, Померанії, Бранденбурґу, Західної Пруссії. Вони мукають і бекають, спускаючись з вагонів по рампах. Свині рохкають й винюхують щось на землі, вони не бачать, куди їх женуть, за ними біжать загоничі з палицями. У стійлах вони лягають на долівку, лежать такі білі, щільно одне до одного, посопують, сплять. Їх довго гнали, а потім вони натряслися у вагоні, тепер під ногами вже нічого не вібрує, лише кахлі такі холодні, вони прокидаються, напирають на тих, що поряд. Лежать ледь не одне на одному. Ось двоє почали битися за місце в загоні, уперлися головами, кусають одне одного за шию, за вуха, крутяться на місці, рохкають, часом зовсім затихають, лише зрідка огризаючись. Нарешті одна, не витримавши натиску, подерлася вгору по тілах інших, за нею погналася нападниця, кусаючи її, ті, що внизу, завовтузилися, обидві верхні падають донизу, шукають одна одну.
Чоловік у полотняній робочій блузі йде через прохід, загін відчиняють, він заходить туди з палицею, двері відчинені, свині рвуться назовні, кувікають, здіймається рохкання й вереск. Тепер усі вони сунуть проходами. Через двори, поміж павільйонів женуть білих, потішних тварин, товсті кумедні стегна, смішні закручені хвостики та зелені й червоні мітки на спинах. Ось вам світло, любі свинки, ось вам земля, нюхайте собі, шукайте, скільки там у вас ще хвилин залишилось. Ви таки праві, ні, не можна постійно за годинником працювати, тільки нюхати й порпатися. Вас заб'ють, ви вже тут, подивіться на бойню, це бойня для свиней. Тут є старі приміщення, але вас поведуть до найновішого. Приміщення світле, збудоване з червоної цегли, зовні воно скидається на слюсарню, якусь майстерню або контору, або складальний цех. Я хочу зайти з іншого боку, любі свинки, адже я людина, я зайду через оці от двері, всередині ми знову зустрінемося.
Штовхнув двері, вони на пружині, зачиняються самі за тобою. Оце так пара! Що тут так парує? Стільки пари, ніби в лазні, може тут у свиней російська лазня чи римські терми? Сам не знаєш, куди іти, окуляри запітніли, хоч голим іди, лікуй ревматизм, пропітніти — це діло, самим лише коньяком не зарадиш, чалапаєш у пантофлях. Так нічого й не видно, пара надто густа. Скрізь це вищання, рохкання, хляпання, вигуки чоловіків, падіння інструментів, гримотіння покришок. Десь тут мають бути свині, вони зайшли з того боку, там, де широка стіна. Яка ж густа, біла пара! А ось вони де, свині, ось там уже деякі висять, мертві, вже обрубані, майже готові до вживання. А там стоїть чоловік зі шлангом і поливає білі розпанахані туші. Вони висять на залізних гаках, головою донизу, деякі свині цілими, згори між задніми ногами вставлено дерев'яну розпірку, адже вбита тварина нічого не може вдіяти, вона й утекти не може. Складено в штабель цілу купу відрубаних свинячих ніг. Двоє чоловіків щось виносять з туману, на металевому стрижні нанизано щойно оббіловану й вительбушену тварину. Вони підіймають її на блоці до підвісного шляху. Там уже висять догори дриґом багато її товаришок, тупо вирячившись на кахлі підлоги.
Ідеш, наче в тумані, крізь залу. Кам'яні плити підлоги рифлені, вологі, ще й забризкані кров'ю. Між залізними стояками вервечки оббілованих тварин. За ними мають бути забійні камери, там щось стукотить, бамкає, кувікає, кричить, рохкає, харчить. А ось там стоять котли і дзбани, що бурхають парою. Чоловіки опускають забитих тварин в окріп, ошпарюють їх і витягають зовсім біленькими, один чоловік зішкрібає ножем щетину, тварина стає ще білішою, зовсім гладенькою. Такі ніжні й білі, умиротворені, ніби після довгого купання, вдало проведеної операції або масажу лежать свині рядами на лавах, на дошках, у своїх нових білих сорочках вони лежать нерухомо в ситому спокої. Всі лежать на боку, у деяких видно два ряди сосків, скільки сосків має свиня, то мають бути плодовиті тварини. Але всі вони мають на шиї рівний червоний шрам, якраз посередині, дуже підозріло.
І знову щось ляскає, ззаду прочиняються двері, пара розходиться, заганяють нову партію свиней, ви заходите звідти, а я зайшов спереду, через двері на пружині, потішні, рожеві тварини, кумедні стегна, веселі закручені хвостики та спини з барвистими мітками. І вони щось винюхують у новій камері. Вона так само холодна, як і інша, але на підлозі трохи якоїсь невідомої їм вологи, червоні ковзькі плями. Вони труться об них рильцями.
Блідий молодик з білявим волоссям, злиплим від поту, та з
