Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
Залишає він свою драбину біля стіни і йде через двір за Ґернером, а за його напарниками вже й слід захолов, напевне думають, що він погорів. Ґернер подзвонив у двері на першому поверсі. «Гей, до кого це ти дзвониш? Хто там живе?» — «Та я, хто ж іще. Ось диви!» — гордо промовляє Ґернер. Дістає з кишені плескатий ключ і з шумом відчиняє двері: «Ну що, я тут живу чи не я?» Вмикає світло, а його жінка стоїть у кухонних дверях і труситься. Ґернер бадьоро відрекомендував гостя: «Оце моя жінка, а це один мій колега, Ґусто».
А та тремтить, не підходить, та раптом привітно кивнула, запосміхалася, який милий добродій, ще зовсім молодий, приємний пан. Підійшла й почала: «То що ж ти, Паулю, залишив гостя в коридорі, заходьте, пане, роздягайтесь, скидайте шапку».
А той воліє забратися геть, але вони такі гостинні, це ж треба, такі порядні люди, отже, кепсько їм живеться, певна річ, дрібним ремісникам зараз сутужно, інфляція й таке інше. А жіночка так закохано позирає на нього, випив пуншу, трохи зігрівся, а потім відчалив, уся ця справа була йому не до кінця зрозуміла.
Хай там як, але наступного ранку, десь після другого сніданку той молодик приходить за дорученням банди, питає діловито, чи нічого в них не забув. Самого Ґернера не було вдома, лише його дружина, яка зустріла гостя привітно, навіть улесливо, ніби аж підлизувалася, запропонувала чарчину шнапсу, яку він зволив скуштувати.
На превеликий жаль теслі та його дружини, злодії не заявлялися цілий тиждень. Тисячу разів обговорювали Пауль та Ґуста всю цю справу, чи не налякали вони часом тих хлопців, та вони не мали собі чого дорікнути.
«Може, ти був з ними занадто грубий, Паулю, іноді ти говориш таким тоном». — «Ні, Густо, я тут ні до чого, це точно через тебе, ти скривила таку міну, як у пастора, і це його відштовхнуло, бо хлопець не знав, як йому з нами триматися. От біда, що ж тепер робити?» Густа аж розплакалася; хоч би зайшов ще разочок; а то вона тепер постійно слухає чоловікові докори, а це, їй-богу, не через неї.
І справді, у п'ятницю настала жадана мить. Хтось стукає у двері. Здається, таки справді стукає. Ґуста відчиняє і нічого не бачить, у поспіху вона забула ввімкнути світло, але вона зразу знає, хто то прийшов. Це той високий, у нього такий солідний вигляд, каже, що хоче побалакати з її чоловіком, говорить дуже серйозно й дуже сухо. Вона аж перелякалася: може, щось трапилося? Він заспокоює: «Та ні, в мене суто ділова розмова», потім ще говорив щось про квартиру й про те, що з нічого нічого не виникає[87]. Вони сіли у вітальні, Ґуста рада, що змогла його затримати, тепер Пауль не буде дорікати, що вона налякала гостя, тож вона підтакує, каже, що завжди так думала, що хоч як крути, а з нічого таки нічого не буває. Тут почалася між ними довга дискусія з цього приводу, й виявилося, що обоє можуть навести приклади своїх батьків чи дідів та інших родичів, які свідчать про це саме: таки з нічого нічого й буде, справді ніколи, і ніяк інакше, в цьому навіть можна побожитися, настільки це певна річ, і вони мали з цього приводу спільну думку. Вони наводили одне одному нові й нові приклади, з власного минулого, з життя сусідів; вони були якраз у розпалі розмови, коли в двері подзвонили й зайшли ще двоє чоловіків, які показали посвідчення агентів кримінальної поліції, а з ними — три страхові агенти. Один із агентів кримінальної поліції без зайвих слів одразу звернувся до гостя: «Ви пан Ґернер, так? Ви маєте допомогти нам у одній справі, йдеться про часті пограбування у дворі. Я хотів би, щоб ви взяли участь у його особливій охороні. Панове з фірми, звичайно, гарантують покриття всіх видатків».
Хвилин з десять вони поговорили, дружина Ґернера все слухала; о дванадцятій вони пішли. А гість і господиня після того так пожвавішали, що між ними близько першої сталося щось таке несказанне, що незручно навіть описувати й від чого обоє згодом навіть добряче засоромилися. Адже жінці було тридцять п'ять, а чоловікові — не більше двадцяти чи двадцяти одного. Та річ була не лише у віковій різниці й у тому, що він був зростом 1,85 метра, а вона — 1,50, а в тому, що таке взагалі трапилося, але так вже воно вийшло між розмовами про поліціянтів, та й загалом все було непогано, лише після всього трохи ніяково, принаймні їй, але менше з тим, буває й таке. У всякому разі, коли пан Ґарнер прийшов о другій, то все було чудово, в домі панували цілковитий спокій і затишок, кращого годі й бажати. Він і сам підсів до них за стіл.
Так вони й просиділи до шостої вечора, і так само захоплено, як і його жінка, він слухав усе те, про що розповідав довгов'язий. Навіть якщо він розповідав лише напівправду, слід було визнати, що він і його дружки — хлопці хоч куди, і Ґернер дивувався з того, які тверезі й розумні погляди на світ має сьогоднішня молодь. Він уже пожив на світі, йому з очей полуда кілограмами поспадала. Й коли молодик пішов, а вони о дев'ятій зібралися спати, Ґернер сказав, що не розуміє, чого це такі кмітливі хлопці вирішили з ним зв'язатися, мабуть, щось — Ґуста таки має це визнати, — щось в ньому є таке, чим він міг би їм прислужитися. Ґуста була з ним цілком згодна, по тому старий вклався у ліжко.
А вранці, перш ніж встати, він сказав їй: «Ґусті, не бути мені Паулем Піпендекелем, якщо я ще раз наймуся до підрядника на те кляте будівництво. Колись я мав власну справу й вилетів у трубу, але ж будівництво — це не робота для чоловіка, який колись був сам собі господар, до того ж вони все одно хочуть мене вигнати, бо я для них застарий. То чому б мені не зірвати куш на цій справі з фірмою в дворі? Ти ж бачиш, які кмітливі ті хлопці. Сьогодні хто не вміє крутитись, опиниться під колесами. Кажу тобі. А ти якої думки?» — «А я тобі давно про це кажу». — «Ну ось. Мені також кортить знову трохи пожирувати, а не відморожувати собі пальців на роботі». На радощах вона обійняла