Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
А що на це Ґернер? А що йому казати? Не промовив і слова. Лише витріщається на поліцаїв, йому якось аж млосно зробилося, от песиголовці, якби ж я мав револьвера, живим би не дався, от песиголовці. То що, я мав усе життя надриватися на будівництві, а файні панове мої грошики собі в кишеню запихатимуть? Бодай один разочок до пляшки прикластися! Та нічого не вдієш, треба вдягатися. «Та дайте мені хоч би підтяжки пристебнути».
Жінка почала рюмсати й трястися: «Боже, пане комісаре, я нічого не знаю, ми ж порядні люди, це хтось нам все підкинув, всі ці ящики, ми дуже міцно спали, ви ж самі бачили, це, напевне, хтось із будинку втнув із нами злий жарт, пане комісар. Паулю, що ж тепер з нами буде?» — «Ось усе і розкажете у відділку». Тут Ґернер і собі: «Тепер уже й до нас злодії залізли вночі, стара, це, певно, ті самі, що у дворі грабують, а тепер нас до відділку». — «Потім усе розкажете у відділку чи в комісаріаті». — «Не піду в комісаріат». — «То поїдемо автом». — «Боже, Ґусто, я не чув ні звуку, як ті до нас залізли. Спав без задніх ніг». — «І я так само, Паулю».
Ґуста хотіла швиденько прихопити з комода два листи, від довготелесого, та агент помітив: «Ану, покажіть-но мені, хоча ні, покладіть на місце. Обшук потім зробимо». — «Що ж, ви можете, посоромились би вриватися в чужу квартиру». — «Давайте, вперед».
Ґуста ридає, на чоловіка не дивиться, кричить, влаштовує цирк, качається по підлозі, довелося тягти її силою. Чоловік лається, але його тримають: «Ви вже й на жінку замахнулися!» Підлі злочинці, кляті шантажисти зникли, а мене підставили. От лайно!
Гоп, гоп, гоп, коник — знову в галоп
У розмови, що точилися в під'їзді й у дворі, Франц Біберкопф не встрявав. Засунувши до кишень руки, піднявши комір та втягнувши голову в плечі ледь не по капелюх, він переходив від однієї групи до іншої, слухав, про що говорять. А потім побачив, як сусіди утворили у дворі своєрідний коридор ганьби, яким теслю з його жінкою-товстушкою повели на вулицю. Отже, запопали-таки. Колись і мене так вели. Тільки тоді було темно. Ач, як ті дивляться — просто поперед себе. Певно, соромно їм. А ви чого плещете язиками? Звідки вам знати, що там у людини всередині! Справжнісінькі тобі обивателі, сидять за пічкою, щось шахрують собі, але попробуй злови їх. Шахрайство між своїми годі розкрити. Ось відчиняють «зеленого Гайнріха»[88] — залазьте, ласкаво просимо, дорогесенький, і товстушка також лізе, здається, вона добре вмазана, що ж, має право, має повне право. А ці хай сміються. Ще взнають, як воно є. Ну, рушили, готово, врум-м-м!
Люди ще стоять, розмовляють, Франц Біберкопф вийшов з двору, а холод був лютий. Озирнувся на ворота, подивився на вулицю, що ж тепер чоловікові робити? Потупцяв на місці. Клятий холод, собачий холод. Але нагору до себе все одно не піду. Що ж мені робити?
Отак постояв, потім розвернувся й сам не помітив, як збадьорився. З тим набродом, що стоїть і ляси точить, він не має нічого спільного. Треба деінде щось собі підшукати. Вони мене хоч так, хоч сяк, а виживуть звідси. І він швидким кроком пішов уперед, по Ельзассерштрасе, вздовж паркана, що огороджував будівництво підземки, до Розенталерплац, а потім — куди очі світять.
Ось так і сталося, що Франц Біберкопф виповз нарешті зі свого барлога. Той чоловік, якого прогнали через коридор ганьби, його кругленька й п'яненька жіночка, крадіжка на складі, «зелений Гайнріх» — усе це не йшло йому з голови. Він порівнявся з якоюсь кнайпою, яка трапилася йому ще до повороту на площу, — й тут почалося. Його рука мимовільно сягнула в кишеню, а пляшки немає. Порожньо. Забув. Залишив нагорі. Через оцю чортівню. Як почалась вся та катавасія, він накинув пальто й побіг сходами вниз, а про пляшку й не подумав. Хай йому біс! То що, тепер назад тюпати? І тут з ним почалося: ні, так, ні, так. Вагався, смикався туди-сюди, лаявся, піти собі далі чи все-таки заскочити, ну в чому річ, дайте мені спокій, та заходь — такого з Францом зроду-віку не бувало. Зайти чи не зайти, у мене спрага, ну то випий зельтерської, ти хочеш зайти, щоб напитися, Господи, в мене така страшенна спрага, сильна, всеохопна спрага, о Боже, як хочеться напитися, та стій вже тут, немає чого туди заходити, а то знову нап'єшся й зариєш носом, а тоді валятимешся цілісінький день у старої нагорі. А потім перед очима постали «Зелений Гайнріх», і тесля з жінкою, і врум-м-м, гайда праворуч, ні, не будемо тут зупинятися, може, деінде, пішов далі, далі, побіг, біжить далі.
Ось так Франц, маючи в кишені 1,55 марки, добіг аж до Александерплац, просто хотів повітрям подихати, от і побіг. Потім опанував себе й хоча з неохотою, а таки поїв у їдальні, повноцінно поїв, уперше за багато тижнів, теляче рагу з картоплею. Після того спрага відчувалася вже не так сильно, в нього залишилося 75 пфеніґів, які він перебирав пальцями на долоні. Піду до Ліни, а для чого мені та Ліна, ні, не хочу. Його язик занімів, у роті кислий присмак, в горлі аж пече. Може, ще зельтерської випити?
І поки він пив, а до горла текла приємно-прохолодна струминка з лоскітливими бульбашками газу, він зрозумів, куди йому кортить. До Мінни, він же послав їй філе, і від фартушків вона не відмовилася. Звісно, до Мінни, куди ж іще!
Так, встаємо — і гайда. Перед дзеркалом Франц Біберкопф трохи причепурився, та був не надто втішений, коли побачив свої бліді, запалі, прищаві щоки — от тобі й Біберкопф. Ну й мармиза! Якісь червоні смуги на чолі, звідки вони взялися, а, від шапки, а ніс — мов той огірок, Господи, який здоровенний червоний носяка, але це не обов'язково від шнапсу, просто холодно сьогодні; а ще дурні очиська, як у корови, звідки в мене взялися телячі очі, такі вирячені, ніби заплющити не можу.
