Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

— Одна з Грінвіч-вілліджу. Скульдгорка, коли вже тобі так прикортіло знати.

— Бре?! Серйозно? І скільки ж їй?

— Чорт, та хіба я її питав?

— Ну хоч приблизно, скільки?

— Та, мабуть, десь під сорок, — каже Льюс.

— Під сорок?! Справді? І тобі це подобається? — питаю. — Невже тобі до вподоби такі старі? — Розпитував я його насамперед через те, що він у цьому ділі зуби з’їв. Не багатьох я знав таких хлопців. З жінками Льюс почав ще з чотирнадцяти років, на Нантакеті. Не брешу.

— Зрілих жінок я люблю, якщо тебе цікавить саме це. Безперечно, люблю.

— Іди?! А чому? Ні, серйозно, вони що — кращі в цьому ділі?

— Слухай, давай умовимось: сьогодні я не відповідатиму на оці типові колфілдівські запитанпячка. Коли вже ти кінець кінцем станеш дорослим, сто сот чортів!

Хвилину я сидів мовчки. Нехай, думаю, трохи заспокоїться. Потім каналія Льюс замовив собі ще один мартіні й сказав барменові налити чим більше джину.

— Чуєш, — кажу, — а відколи це вона в тебе, ота твоя скульпторка? — Страшенно мені кортіло знати. — Ти був з нею знайомий у Гутоні?

— Ні. Вона приїхала до Штатів усього кілька місяців тому.

— Правда? Звідки?

— Уяви собі — з Шанхая.

— Не свисти! Чорт, невже китаяночка?

— А то ж як!

— Не бреши. І тобі це до вподоби? Те, що вона китаянка?

— А то ж як!

— Але чому? Мені це дуже цікаво, без жартів.

— Просто східна філософія мене влаштовує більше, ніж західна, коли вже тобі так кортить знати.

— Правда? Але яка саме філософія? Сексуальна? Ти хочеш сказати, що в Китаї це робиться краще? Ти це хочеш сказати?

— Чому неодмінно в Китаї, чорт забирай! Я кажу взагалі про Схід. Слухай, може, ми кинемо ці безглузді балачки?

— Чуєш, я ж серйозно, — кажу. — Я не жартую. Чому на Сході це робиться краще?

— Все це надто складно, щоб розводити балачки, чорт забирай, — відповідає каналія Льюс. — Просто вони там вважають, що любов — це спілкування не тільки фізичне, а й духовне. Але якщо ти думаєш, ніби я…

— І я так вважаю! Я теж вважаю, що це — як ти сказав? — спілкування і фізичне, й духовне. Слово честі. Тільки все залежить від того, з ким у біса я спілкуюсь. Якщо з такою, яку я навіть не…

— Господи, та не кричи так, Колфілд! Якщо не вмієш розмовляти тихенько, давай припинимо всі ці…

— Ну добре, тільки вислухай мене, — кажу. Я трохи розхвилювавсь і справді розмовляв надто голосно. Іноді я, коли розхвилююсь, починаю говорити дуже голосно. — Я хочу сказати ось що: я знаю, що спілкування має бути і фізичне, й духовне, і піднесене, як мистецтво. Але я думаю так: не можна ж робити цього з усіма підряд — з кожною дівчиною, з якою цілуєшся і те де. Чи в тебе так буває з кожною?

— Може, годі про це? — каже Льюс. — Ти не проти?

— Ні. Але послухай. Візьмемо хоча б тебе й ту китаянку. Що у вас із нею спільного?

— Я сказав — годі про це!

Надто вже конкретну розмову я завів. Сам бачу. Але каналія Льюс мав одну паскудну рису. Коли ми ще вчилися в Гутоні, він мав моду випитувати в кожного про найпотаємніші його думки, а як тільки спитаєш про щось таке в нього самого — відразу злиться. Ці розумники люблять правити розумні балачки тільки тоді, коли вони самі господарі становища. Коли замовк він, то й ти мовчи, а якщо він пішов до себе в кімнату, то й ти чеши до себе. В Гутоні Льюса починало бісити, — це в нього на лобі було написано, — коли він, каналія, закінчував виступати у себе в кімнаті перед нами зі своїми сексуальними проповідями, а ми не розходились і теревенили собі далі. Я кажу про себе й решту хлопців. Чи навіть і не в його кімнаті. Льюс просто місця собі не знаходив. Після того, як він завершував свій коронний виступ, усі мали розходитись по своїх кімнатах і мовчати. А річ була ось у чому: Льюс просто боявся, що хто-небудь скаже щось розумніше за нього. Мене аж сміх розбирав.

— Мабуть, поїду до Китаю, — кажу. — Не виходить тут у мене з жінками.

— І не диво. Не той ще в тебе розум.

— Угу. Це правда, я знаю, — кажу. — Думаєш, у чому моя біда? Не розпалює мене так, як треба, — розумієш, так, як треба, — дівчина, коли подобається мені не дуже. Мені треба, щоб дівчина подобалась по-справжньому. А якщо не подобається, то в мене зразу відпадає охота. Того ж у мене, щоб ти знав, і таке собаче особисте життя. Мука, а не життя.

— Воно й не дивно, чорт забирай! Я ще того разу тобі сказав, що треба зробити.

— Думаєш, треба піти до психоаналітика? — спитав я. Минулого разу він радив мені саме це. Батько в нього психоаналітик.

— Справа твоя, чорт забирай! Яке моє собаче діло до того, як ти живеш!

Хвилину я нічого не казав. Я думав.

— Ну добре, піду я до твого батька, щоб він мене пропсихоаналізував, — озвавсь я нарешті.— І що він зі мною робитиме? Я питаю, що він зі мною робитиме?

— Господи, та ніякого дідька він тобі не зробить! Просто побалакає з тобою, і ти з ним побалакаєш. Головне, він допоможе тобі добрати ладу в світі твоїх власних емоцій, чорт забирай!

— У чому, в чому?

— У світі твоїх власних емоцій. Ти заплутався в складному… Слухай, та не збираюсь я викладати тобі курс елементарного психоаналізу! Якщо це тебе цікавить, подзвони батькові й запишись до нього на консультацію. А не цікавить — не дзвони. Якщо по правді, то мені це до одного місця.

Я поклав йому на плече руку. Слухайте, від нього ж кишки, можна порвати!

— Справжній ти друг, перетуди тебе! — кажу йому. — Ти про це знаєш?

Льюс глянув на годинник.

— Пора бігти, — сказав він і встав. — Радий був тебе побачити. — Потім підкликав бармена й сказав принести рахунок.

— Чуєш, — мовив я, коли він уже зібрався йти, — а тебе самого батько вже психоаналізував?

— Мене? А чого ти питаєш?

— Просто так. То психоаналізував?

— Не зовсім. Він навчив мене пристосовуватись певною мірою до обставин, але глибокого психоаналізу я не потребував. А чого ти питаєш?

— Та просто так. Цікаво ж.

— Ну гаразд. Не бери в голову. — Він поклав на стойку чайові й хотів був іти.

— Давай вип’ємо ще, — сказав я. — Прошу тебе. Бо так тоскно — сказитися можна. Серйозно.

Але