Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

— Нічого в тебе не вийде, — каже Саллі. Видно було, що вона, каналія, ображена.

— Чому це не вийде? Чому це в дідька не вийде?!

— Не кричи на мене, будь ласка! — каже., От дурепа, я ж на неї й не думав кричати!

— Чому це не вийде? Ну чому?

— Тому що не вийде, і квит. По-перше, ми з тобою, вважай, ще діти. Ти подумав про те, що ми робитимемо, коли твої гроші кінчаться, а ти не знайдеш роботи? Та ми з голоду поздихаємо. Все це така фантазія, що навіть не…

— Ніяка це не фантазія! Роботу я знайду. Не бійся! Цього тобі немає чого боятися. То в чому ж заковика? Не хочеш їхати зі мною? Тоді так і скажи.

— Річ не в тім. Зовсім не в тім, — каже Саллі. Слухайте, у мене вже прокидалася до неї, каналії, якась ненависть. — Попереду в нас із тобою для цього ще море часу — для всього цього. Тобто коли ти закінчиш коледж і ми з тобою одружимось тощо… Тоді ми об’їздимо тисячу геніальних місць. Ти просто…

— Ні, тоді нічого не вийде. Тоді ми вже не об’їздимо ніяких геніальних місць. Все буде зовсім інакше, — кажу я. На душу мені знов ліг камінь.

— Що-що? — питає вона. — Що ти там бурмочеш? То кричиш на мене, а то…

— Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об’їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тоді доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки… А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно, дивитимусь оті кретинячі короткометражки, рекламні ролики, кінохроніку… Кінохроніку! Господи боже! Щоразу оті дурні кінні перегони, щоразу якась дама розбивав об борт корабля пляшку шампанського, щоразу шимпанзе катається в ідіотських штанях на велосипеді… Ні, все буде зовсім не так, як тепер! Та що тобі казати! Однаково ти ні біса не доганяєш!

— Може, й не доганяю! А може, ти й сам не доганяєш! — відповіла Саллі.

Ми вже ненавиділи одне одного лютою ненавистю. Побалакати з нею розумно я втратив надію. Я був злий, як чорт, що взагалі завів цю розмову.

— Ну добре, — кажу. — Пора звідси линяти. До речі, якщо хочеш знати правду, потрібна ти мені до одного місця!

Слухайте, вона, каналія, аж до стелі підскочила, коли я це сказав! Не треба було, звісно, так казати, і я, мабуть, і не вилаявся б, якби вона, зануда, не довела мене. Взагалі я при дівчатах ніколи не лаюсь. Слухайте, але як же вона підскочила! Я вибачався, мов скажений, однак Саллі нічого й слухати не хотіла. Навіть нюні розпустила. Я трохи аж злякався — ще, думаю, побіжить додому й розповість батькові, що, я їй казав. Батько в неї був такий здоровенний, мовчазний тип, він узагалі мене недолюблював, паскуда. Якось сказав був Саллі, нібито я, мовляв, збіса галасливий.

— Ні, серйозно, Саллі, вибач! — одно благав я.

— Вибачити?! Тобі вибачити?! Дивно. Дуже дивно! — казала Саллі. Вона все схлипувала й схлипувала, і раптом мені стало шкода, що я бовкнув таке.

— Ходімо. Я відвезу тебе додому. Серйозно кажу.

— Дякую, сама доїду. Коли ти думаєш, що я дозволю тобі проводити мене додому, то ти взагалі тю-тю! Такого, як ти, мені ще не казав над ден хлопець у моєму житті!

Вся ця історія, як подумати, була, власне, досить кумедна. І раптом я зробив таке, чого не можна було робити ніяк? Я зареготав. А регочу я завжди дуже голосно й по-дурному. Так, що якби я сидів у кіно позад самого себе, то, мабуть, нахилився б і сказав сам собі замовкнути. Саллі, каналія, після цього геть осатаніла.

Я ще трохи посовався на стільці, вибачаючись та вмовляючи її вгамуватись, але вона й слухати мене не хотіла. Іди собі, одно казала, куди завгодно і дай мені спокій. Кінець кінцем я так і зробив. Забрав свої черевики й т. ін. і пішов з ковзанки без неї. Не треба було, звісно, так робити, але мені все вже остогидло.

А як хочете знати правду, то я й сам не знаю, нащо пудрив їй мізки. Я маю на увазі оту муру з поїздкою до Массачусетса, Вермонта і т. ін. Саллі я б, мабуть, не взяв з собою навіть тоді, якби вона просилась. Хіба з такими можна пускатися в дорогу! Та найстрашніше те, що я пропонував Саллі їхати зі мною цілком серйозно. Ось що найстрашніше. Ні, я все-таки ненормальний, їй-богу.

18

Коли я вийшов з ковзанки, захотілося їсти. Я заглянув у буфет, узяв сандвіч з сиром і випив молочний коктейль, а тоді рушив до телефонної будки. Маже, думаю, все ж таки дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже приїхала на канікули? Адже в мене тепер цілий вечір вільний, дзенькну, думаю, Джейн, — якщо вона вдома, запрошу на танці абощо. Стільки вже її знаю, а ще ніколи з нею не танцював. Правда, одного разу я бачив, як вона танцює. Мені здалося, навіть дуже непогано. То було в клубі на вечорі, який влаштовували щороку четвертого липня. Ми тоді були ще не дуже знайомі, і я не зважився відбити її в кавалера. З нею прийшов Ел Пайк, він учився в Чоуті. Неприємний типчик. Я знав його теж не дуже, але він завжди крутився коло басейну. Носив такі біленькі нейлонові плавки і мав моду плигати з верхнього трампліна. Щодня показував той самий стрибок. Досить примітивний, до речі. Інакше він просто не вмів плигати, зате кирпу дер — куди твоє діло! Там самі м’язи, мізків як кіт наплакав. Одне слово, того вечора Джейн була з ним. Я її не розумів. Слово честі, не розумів. Коли ми згодом потоваришували, я спитав, як вона могла водитися з тим Елом Пайком, таким чваньком. Але Джейн відповіла, що він зовсім не чванько. У нього, мовляв, комплекс неповноцінності. Вона говорила про Пайка так, ніби їй було його шкода абощо. Та вона й не прикидалася — їй і справді було його шкода. Дивне поріддя ці дівчата. Щоразу, тільки-но