Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

за вечір там виступали оті дві французочки, Тіна й Жаніна. Одна грала на роялі — просто жах! — а друга співала шансонетки — або досить непристойні, або взагалі по-французькому. Та, що співала, каналія Жаніна, спершу підходила до мікрофона й щоразу промовляла пошепки кілька фраз. Вона казала: «А зараз ми хотіти вам співати паш пісенька «Чи не бажаєте що-небудь французьке?» В ній співатися про маленька француженка, яка приїхала до велике місто, як Нью-Йорк, і вкохався в маленький хлопчик із Бруклін. Ми сподіватися, вам подобатись!» Пошепоче отак, каналія, повипендрюється, а тоді як заведе щось гугнявити — чи то по-англійському, чи то по-французькому. А вся ота шантрапа від захвату аж на стіни лізе. Посидиш там годину-дві, послухаєш, як те збіговисько ляпає в долоні — весь білий світ немилим стане. Серйозно кажу. Бармен теж був добра штучка. Сноб снобом. І не забалакає до тебе, якщо ти не велика птиця чи не знаменитість абощо. Ну, а коли ти велика птиця або знаменитість, тоді він поводитиметься з тобою ще гидотніше. Підійде, повсміхається на всі тридцять два — мовляв, бач, який я в дошку свій! — і кине: «То як там у вас у Коннектікуті?» або: «Як cя має Флоріда?» Паскудна була забігайлівка, правду кажу. Я туди помалу й дорогу забув.

Коли я туди припхався, час був іще дитячий. Я сів біля стойки, — людей напхалося чимало, — й, не чекаючи каналії Льюса, взяв два віскі з содовою. Розмовляючи з барменом, я встав, — нехай усі бачать, який я високий, і не думають, що я шмаркач. Потім хвилю розглядав шушваль довкола. Той, що сидів поруч зі мною, зі шкури пнувся, щоб закадрити свою ціпу. Одно забалакував їй зуби — ох, ах, мовляв, які аристократичні в тебе руки! Я мало не здох. А в другому кутку бару аж кишіло гомиків. Правда, вигляд вони мали не зовсім такий — ні довгих патлів, нічого, — але в кожного на лобі було написано, хто він. Нарешті з’явився каналія Льюс.

Каналія Льюс!.. От субчик! Коли я вчився в Гутоні, він, як старшокласник, був моїм, так би мовити, шефом. Але насправді Льюс тільки й робив, що до півночі розпатякував про секс і т. ін., коли в його кімнаті збиралися хлопці. О, в цьому ділі він був підкований, особливо щодо всяких там збочень тощо. Всю дорогу розповідав нам про якихось психів, що крутяться біля овець або зашивають під підкладку свого капелюха жіночі штанці і т. ін. Про гомиків, лесбіянок… Каналія Льюс знав у Сполучених Штатах усіх гомиків і лесбіянок. Згадай тільки при ньому чиє-небудь прізвище — чиє завгодно, — i Льюс зразу скаже, педик він чи ні. Часом важко було й повірити, що всі оті кінозірки тощо, про яких казав Льюс, — або гомики, або лесбіянки. А багато ж із них були навіть одружені, чорт забирай! Сто разів його перепитуєш: «Хто-хто?! Джо Блоу? Гомик?! Оте здоровило, отой силак, що завжди грає гангстерів і ковбоїв?!» А каналія Льюс відповідає: «А то ж як!» Він завжди так відповідав: «А то ж як!» Каже, яка різниця — одружений чоловік чи ні. Половина одружених чоловіків у всьому світі, каже, — гомики, тільки, мовляв, і самі про це не знають.

Каже, будь-хто, якщо він має задатки, може ввечері лягти спати нормальним, а вранці прокинувся — гомик. Лякав нас до смерті. Я сам усю дорогу потерпав, щоб не піддатись якому-небудь збоченню. А найсмішніше те, що каналія Льюс, як на мене, теж був майже псих. Побачить кого-небудь у коридорі — й аж язиком прицмокне: «Оце я розумію!» Або як почне тебе тиснути — кістки тріщать. А в умивалці ніколи не причинить за собою клятих дверей до гальюна: ти собі чистиш зуби тощо, а він з тобою звідти перемовляється! Це теж уже скидається на збочення. Серйозно кажу. У школах я чимало бачив справжніх гомиків, і всі вони любили викидати такі коники. Тим-то я завжди й мав підозру, ще каналія Льюс теж такий. Одначе хлопець він головатий. Що правда, то правда.

Вітатися Льюс моди не мав. Сівши біля мене, він одразу сказав, що прийшов усього на кілька хвилин. У мене, каже, побачення. Потім замовив собі мартіні. Сказав барменові, щоб той більше линув джину й не кидав маслини.

— Чуєш, — кажу, — я тут нагледів тобі одного гомосека. Он там, у кутку. Поки що не дивись. Я його для тебе припас.

— Дуже дотепно! — каже. — Впізнаю каналію Колфілда. Коли вже ти подорослішаєш?

Видно, я його дратував. Серйозно кажу. А мені було смішно. Мені взагалі смішно з таких типів.

— Ну, як у тебе з жінками? — питаю.

Льюс не міг терпіти, коли в нього питали про такі дурниці.

— Вгамуйся, — каже. — Посидь спокійно і вгамуйся, чорт забирай!

— А я сиджу спокійно, — кажу. — То як Колумбія? Тобі там подобається?

— Звичайно, подобається. Якби не подобалось, я б туди не пішов, — каже. Іноді він і сам може хоч кого роздратувати.

— І що ти там студіюєш? — питаю. — Сексуальні збочення? — Я знай клеїв дурня.

— Тобі що — закортіло подуріти?

— Ні. Це я просто так, жартую, — кажу. — Чуєш, Льюс, ти ж розумний хлопець, начитаний. Мені потрібна твоя порада. Я вклепався в жахливу…

Він тяжко зітхнув:

— Слухай, Колфілд, якщо хочеш посидіти, випити, спокійно погово….

— Добре, добре, — кажу. — Вгамуйся.

Видно було, що розводити зі мною серйозні балачки Льюс великого бажання не мав. Біда з цими інтелектуалами. Ніколи не примусиш їх поговорити серйозно, якщо вони не хочуть цього самі. Довелось мені вдовольнитися розмовою ні про що.

— Ні, без жартів, — кажу, — як у тебе з дівчатами? Ти й досі з тою самою, що в Гутоні? Отою, в якої отакенні…

— О боже, звичайно, ні! — каже він.

— А що таке? Що з нею?

— Уявлення не маю. Та коли вже тобі так кортить знати, то вона, здається мені, стала такою собі нью-хемпшірською блудницею.

— Це негарно з твого боку. Коли вже вона так віддано й стільки часу була до твоїх послуг, то ти принаймні не повинен отаке про неї казати.

— О господи! — зітхнув каналія Льюс. — Невже зараз почнуться типові колфілдівські теревені? Ти так зразу й скажи.

— Та ні,— кажу. — Але все-таки це негарно. Коли вже вона була до тебе така добра, завжди до твоїх…

— Ми що — цілий вечір отак і гиркатимемось?

Я нічого не відповів. Побоявся, що він устане й піде, коли я бовкну ще щось. Довелося знов замовити віскі. Хотілося впитись на смерть.

— Хто ж у тебе тепер? — питаю. — Може, скажеш?

— Ти її не знаєш.