Українська література » Сучасна проза » Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

Читаємо онлайн Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер
Льюс відповів, що йому ніколи. Мовляв, уже й так спізнюється. І пішов.

Каналія Льюс!.. Своєю занудливістю він хоч-кого може звести в могилу, але запас слів у нього колосальний, це правда. Коли я був у Гутоні, такого запасу слів, як у Льюса, ніхто з хлопців не мав. Нам улаштовували тести.

20

Я сидів біля стойки, пив і чекав, коли ж нарешті вийдуть зі своїми шансонетками каналії Тіна й Жаніна. Але їх уже не було. Натомість з’явився схожий на гомика субчик з закучерявленими патлами й почав грати на роялі, а тоді вибігла ота нова ціпа, Валенсія, і заспівала. Теж не бозна-яка красуня, але все ж таки приємніша, ніж Тіна й Жаніна, — принаймні пісеньки вона співала кращі. Рояль стояв біля самої стойки, де я сидів, і Валенсія стояла, вважайте, майже поруч. Я їй навіть підморгнув, та вона, каналія, вдала, ніби й не помітила. Іншим разом мені таке, мабуть, і на думку не спало б, але — ж я був уже п’яний як чіп. Доспівавши, Валенсія так швидко змилася, що я навіть не встиг запросити її на коктейль. Тож я покликав старшого офіціанта й сказав, щоб запитав Валенсію, чи вона зі мною не вип’є. Той відповів, що перекаже моє прохання, та, мабуть, нічого він, собака, не переказав. Ніхто нічого не хоче переказувати. Ніколи.

Слухайте, я просидів у тому клятому барі до першої години ночі чи десь так і набрався, як жаба мулу. Уже й очі посоловіли. Але про одне я не забував ні на мить: не здіймати гармидеру. Я не хотів, щоб на мене звернули увагу або, чого доброго, ще спитали, скільки мені років тощо. Але слухайте, як же в мене посоловіли очі! І коли вже я допився до ручки, у голові в мене знов зринула ота ідіотська історія з кулею в животі. Я сидів сам у барі, з кулею в животі. І всю дорогу тримав руку під курткою, притискаючи її до живота, щоб не юшила кров і не забризкала все довкола. Навіть не хотів показувати, що поранений. Я приховував те, що мене, сучого сина, підстрелили. Кінець кінцем мені знов закортіло дзенькнути каналії Джейн і спитати, чи вона вже вдома. Тож я розплатився й рушив до телефону. Йду і притискаю руку під курткою до рани, щоб не сочилася кров. Слухайте, а сам п’янющий!

Та коли я опинився в телефонній будці, у мене зникла охота дзвонити каналії Джейн. Мабуть, уже перепив. Натомість я почав дзвонити Саллі Рейс.

Я набирав її номер, певно, разів двадцять, поки зрештою набрав правильно. Слухайте, ну ж і нализався!

— Алло! — гукнув я, коли хтось підійшов до того каторжного телефону. Навіть не гукнув, а крикнув, такий був п’янющий.

— Хто це? — питає такий крижаний жіночий голос.

— Це я. Голден Колфілд. Саллі… Покличте… Будь ласка.

— Саллі спить. Це її бабуся. Чому ви дзвоните так пізно, Голдене? Ви знаєте, котра вже година?

— Знаю. Я хочу… З Саллі… Побалакати. Дуже важливо… З’єднайте мене з нею!

— Саллі спить, юначе! Подзвоніть завтра. Добраніч.

— Розбудіть! Чуєте… розбудіть… її! Будьте людиною! Потім я почув інший голос:

— Слухаю тебе, Голдене!

Каналія Саллі!

— Що там скоїлось? — питає.

— Саллі?! Це ти?

— Та я, я, тільки не кричи! Ти що — п’яний?

— Ага. Слухай! Чуєш, слухай сюди! Я прийду на святвечір, добре? Приберу вже твою чортову ялинку. Добре? Чуєш, Саллі, добре?

— Та добре. Але ти п’яний. Іди спати. Де ти? З ким ти?

— Саллі! Я прийду і приберу тобі ялинку, добре? Чуєш, добре?

— Добре, добре. А тепер іди спати. Де ти? Хто там іще?

— Нема нікого. Тільки я, і Голден, і Колфілд. — Слухайте, я був п’яний як ніч. Стою і все тримаюся за живіт рукою. — Вони таки пірвали мене! Ватага Роккі мене пірвала! Ти про це чула? Саллі, ти чула про це?

— Я нічого не розумію. Іди вже спати. Мені немає коли. Подзвони завтра.

— Чуєш, Саллі! То ти хочеш, щоб я прибрав тобі ялинку? Хочеш, га?

— Так! Добраніч! Іди додому й лягай спати! І поклала трубку.

— Добраніч! Добраніч, люба Саллі! Золотко моє, голубко моя! — кажу. Уявляєте, як наквасився!

Потім і я поклав трубку. Мабуть, думаю, вона щойно прийшла з побачення абощо. Я уявив собі, як Саллі розважається в компанії з Лантами й отим шмаркачем із Ендовера і нібито всі вони плавають в якомусь здоровенному чайникові, розводять церемонії, белькочуть одне одному компліменти, виламуються… І на біса тільки я їй подзвонив! Коли я вмажу, на мене ніби мана находить.

Я ще довго стовбичив у тій чортовій телефонній будці. Вчепився обома руками в автомат, щоб не брикнути з копит, і стою. Щиро кажучи, почував я себе препаскудно. Кінець кінцем, я виповз із будки й поплентав, хитаючись, мов ідіот, до чоловічої вбиральні. Там я налив повен умивальник холодної води й устромив туди по самі вуха свою мармизу. А витертись потім і не подумав. Нехай, думаю, капає, враг його матері. Тоді підійшов до батареї під вікном і вгніздився зверху. Так тепло, зручно. Аж приємно було посидіти — я ж бо тремтів увесь, як цуцик. Смішно, звичайно, та коли я налигаюсь, мною тіпає, мов у пропасниці.

Робити не було чого, тож я сидів на тій клятій батареї ї рахував білі плитки на підлозі. І вже вся одежа мокра. Вода патьоками стікає з голови за шию, на сорочку, краватку, а я сиджу — і вусом не веду. А чого хвилюватись, коли вже й так увесь мокрий? Раптом бачу — входить отой субчик, що акомпанував каналії Валенсії на роялі. Отой, що з накрученими патлами, схожий на гомика. Став, поправляє свої «золоті» кучері. Поки зачісувавсь, ми з ним навіть розбалакалися, хоч він, зараза, був зі мною не дуже й привітний.

— Гей, — кажу, — ви ще побачите оту крихітку, Валенсію, як повернетесь до бару?

— Це навіть дуже можливо, — каже. Жартує, гад! Куди не поткнусь — скрізь ці дотепні гади.

— Чуєте, то привітайте її від мене. Спитайте, чи переказав їй отой паскуда, офіціант, те, про що я його просив. Спитаєте?

— Чого ти не йдеш додому, старий? До речі, скільки тобі років?

— Вісімдесят шість. Чуєте, перекажіть їй від мене вітання. Добре?

— Ти чого не йдеш додому, старий?

— Неохота. Слухайте, а ви непогано тарабаните на роялі,— кажу. Просто я до нього підлизувавсь. Як хочете знати правду, то грав він препаскудно. — Вам треба виступати по радіо, — кажу. — Ви такий красючок. Оці золоті кучері,

Відгуки про книгу Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: