Над прірвою у житі - Джером Дейвід Селінджер

А потім сталася дивна річ. Підійшовши до музею, я раптом відчув, що не ступлю в нього й за мільйон доларів. Не тягло туди, ї край. А я через увесь парк пройшов, так ждав цієї хвилини, і взагалі! Якби ще там була Фібі, я, може, й зайшов би. Та Фібі там не було. Отож я взяв біля музею таксі й поїхав до «Білтмора». Не дуже й хотілося туди їхати, але ж я призначив побачення каналії Гейс.

17

До готелю я приїхав дуже рано, отож сів на одну з отих шкіряних канап під годинником у вестибюлі й почав пасти очима дівчат. У багатьох школах уже були канікули, і у вестибюлі сиділи й стояли мільйони дівчат, чекаючи своїх кавалерів. Одні сиділи, закинувши ногу на ногу, інші — тримаючи ноги рівно, в одних ноги були екстракласу, в інших — ні на що й глянути, одні на вигляд порядні, інші — звичайнісіньке барахло, досить лише ближче придивитись. Загалом видовище було приємне, якщо ви розумієте, про що я. Але в другого боку, навіть гнітюче, бо щораз наводило на думку: а що ж у біса з усіма ними буде? Тобто коли вони позакінчують свої школи, коледжі і т. ін. Більшість із них, мабуть, повискакують заміж за яких-небудь бовдурів. За тих, у кого на язику тільки й балачок, що про те, скільки літрів бензину на стільки-то миль пожирає їхня дурняча машина. За бовдурів, що закопилюють, мов діти, губи, коли поб’єш їх у гольф чи навіть у таку кретинську гру, як пінг-понг. За бовдурів і падлюк. За бовдурів, що ніколи й книжок не читають. Отих жахливих зануд… А втім, у цьому пункті слід бути обережним. Тобто щодо того, кого вважати занудою. Бо я в занудах не тямлю. Серйозно кажу. Коли я вчився в Елктон-хіллі, то місяців два жив у кімнаті з одним кадром — Гарріс Маклін його звали. Страшенно розумний був хлопець, і взагалі, але другого такого зануди я зроду не бачив. Голос рипучий-рипучий, а як розпустить язика не спиниш. Усе балакає, балакає, і найстрашніше те, що не каже нічого путнього. Але на одне він справді був мастак. Я зроду не чув, щоб хто-небудь свистів так, як той сучий син. Застилає, бувало, постіль чи вішає в шафу речі,— він дуже любив, каналія, розвішувати в шафі своє манаття, просто до сказу мене цим доводив, — а сам усю дорогу свистить, якщо тільки не торочить що-небудь своїм рипучим голосом. Умів навіть насвистувати класичну музику. Але здебільшого Гарріс свистів джаз. Як візьме що-небудь джазове-джазове — типу «Блюз на даху» абощо — і насвистує так легко, так гарно, поки розвішує в шафі своє шмаття, — просто кінець світу. Я, звісно, ніколи йому не казав, що він, на мою думку, класно свистить. Адже не скажеш людині отак ні з сього ні з того: «Слухай, ти класно свистиш». Але я прожив із ним у кімнаті цілих два місяці — хоч він і доводив мене своїми нудотними балачками трохи не до сказу — і тільки через те, що Гарріс був потрясний свистун, другого такого я зроду не чув. Отож не мені судити про зануд. Може, не варто так дуже й шкодувати, коли яка-небудь гарненька дівчина вискочить за котрогось із них заміж. Вони ж бо ніколи вас і пальцем не зачеплять, і більшість із них — а може, й усі — класні свистуни, тільки ніхто не знає. Хто в біса про це знає? Я — ні. Нарешті внизу на сходах з’явилася каналія Гейс, і я рушив їй назустріч. Виглядала вона — шик. Слово честі. Чорне пальто і такий чорненький беретик. Саллі звичайно на голову нічого не надівала, але цей беретик їй дуже личив. Сміхота, але коли я побачив її, то мені захотілось із нею одружитися. Намаханий якийсь. Саллі мені навіть не дуже подобалась, і раптом я відчув, що закоханий у неї і хочу одружитись! їй-богу, намаханий. Нічого не скажеш.

— Голдене! — вигукнула вона. — Це просто геніально, що ти приїхав! Сто років не бачились! — Саллі завжди розмовляла дуже голосно, навіть незручно було з нею стояти отак серед людей. їй що — їй нічого, вона ж як лялечка, а в мене від її крику аж в одному місці крутило.

— Радий тебе бачити, — сказав я. І це була правда. — То як ти там?

— Абсолютно геніально! Я не спізнилась?

Я відповів, що ні, хоч насправді вона спізнилася на добрих хвилин десять. Та мені було начхати. Вся ота мура в «Сатердей івнінг пост» — оті комікси з хлопцями, які чекають, люті, мов чорти, на розі дівчину, а вона спізнюється— все це дурниці. Якщо дівчина трохи спізниться на побачення, але прийде мов лялечка, то який же дурень полізе в пляшку? А ніякий.

— Треба поквапитись, — кажу. — Вистава починається о другій сорок.

Ми рушили сходами вниз до стоянки таксі.

— А що ми дивитимемось? — питає вона.

— Не знаю. Лантів. Я більш нікуди не зміг дістати квитків.

— Лантів?! О, це просто геніально!

Я ж казав — Саллі збожеволіє, як почує про Лантів.

Дорогою до театру в таксі ми трохи цілувалися. Спочатку вона комизилася — мовляв, губна помада, те, се, але я швидко запудрив їй мізки, і вона здалася. Двічі, коли чортова тачка різко гальмувала, я мало не сповзав із сидіння. Ці капосні водії ніколи не думають, що роблять. Серйозно. І ось, коли ми розчепилися після таких палких обіймів, я раптом і кажу Саллі, що, мовляв, люблю її. Тепер ви бачите — я вже геть утратив розум. То звісно, була брехня, але вся штука в тому, що тоді я й сам вірив у свої слова. Ненормальний! їй-богу, ненормальний!

— Ох, любий, я тебе теж кохаю! — каже вона й відразу, не переводячи духу, додає, каналія» — Тільки обіцяй, що відпустиш собі волосся! Тепер отакі «їжачки» вже виходять з моди. А в тебе ж таке гарнюсіньке волосся!

Зад у мене гарнюсінький, а не волосся!

А вистава була не така паскудна, як ті, що я бачив раніше. Але взагалі барахло. П’ять тисяч років із життя одного старезного подружжя. Починається, коли обоє ще зовсім молоді тощо, її предки не хочуть, щоб вона виходила за нього заміж, але вона все ж таки виходить. А потім вони старіють і старіють. Чоловік іде на війну, а жінки брат — п’яниця. Ніяк я не міг збагнути, що там такого цікавого. Тобто мені було