Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець
Я ковзаю лише по поверхні життя галицьких міст, і можу помилятись, засуджуючи недостатній патріотизм їхніх мешканців, які почувають себе спільнотою, але насправді ще нею не стали. Хоча мають дуже великі шанси колись нею стати. Тому я й пишу книгу зараз, коли старе забуте, а нове ще дуже кволе, й невідомо, що з нього виросте. Бо це по-справжньому цікаво для мене. Містечка, де половина людей на заробітках, а друга половина намагається вижити, і в процесі виживання вчиться навіть приниження перетворити на гідність.
Кам’янка-Бузька
Про Кам’янку-Бузьку я не знала нічого. Вона в мене ні з чим не асоціювалась, про неї нічого не писали. Але коли тобі не хочеться їхати надто далеко, а туди лише година і повно маршруток з автостанції номер два, чом би не побачити ще й Кам’янку-Бузьку, колишню Кам’янку-Струмилову. Я висіла на автостанції, що виглядала досить страшнувато, бо була на околиці, й довкола неї розташувались якісь склади, і люди з виразно алкоголічною зовнішністю ошивалися під парканом. Збоку ще був базар, безнадійно-провінційний з убогим товаром в палатках, що вже розходився.
Очамріла від спеки, я попленталася довгою дорогою, вздовж якої росли велетенські верби, бо тут же й була річка і луги. Початок не дуже.
Однак, Кам’янка-Бузька виявилася найшляхетнішим містом з усіх, які я бачила, хоча занедбаним, як і всі інші. Кілька дуже красивих будиночків, невеликих, однак дуже гарних, ратуша, і музей у найгарнішому будинку з дерев’яною різьбою і верандою. Я пішла туди згодом. Обійшла вузьку площу, зазирнула в парк, де був пам’ятник Пушкіну, точніше погруддя, страшний як смерть, щось схоже на кінотеатр — усе в радянському стилі. За кінотеатром було кафе з терасою. Виявилося, що всередині крамничка з італійськими харчами. Власниця була дуже приємною жінкою, допомогла мені вибрати шматок італійського сиру, що називався «червона ружа» (це для Ладусі), і зробила каву. Я всілася з кавою на терасі й мені стало раптом дуже мило серед квітів та дерев, що підступали до тераси, тихого гомону маленького міста. Наче я не в райцентрі на Львівщині, а десь в Польщі, бо попри неоковирний пам’ятник і кінотеатр з колонами, тут усе таке приємне, хоч у цих будиночках не мешкають ті, хто їх побудував.
Я не знала, куди ще піти, й повернулась до музею. Власне це важко було назвати музеєм, якісь випадкові речі в одній залі, перемішані епохи, а в іншій — виставка вишиванок. До мене вийшла співробітниця, висока жінка десь мого віку. Я спершу подивилася виставку, написала на її прохання відгук, а потім почала розпитувати. Побачила герб міста, три коштовні камені в оправі.
Виявилося, що назва міста походить від трьох брил льодовикового періоду, правда, здається, їх уже немає. Мені дуже сподобалось, що камені вважали вартими того, щоб помістити їх на гербі. Жінка сказала, що на місці кінотеатру колись був єврейський цвинтар, і що далі, якщо я піду, то побачу ринкову площу, на якій у XVII ст. ставили інтермедії. І що сюди приїжджав Лесь Курбас з виставами. У 1914 році тут відбулась прем’єра «Украденого щастя». Не знаю чому, але ми з нею розговорились так, наче були добрими знайомими. Я розповіла про свою дочку, а вона про свою. Оксана зізналась, що дуже хотіла би побувати у Єрусалимі, але це коштує аж тисячу доларів, я довго розповідала про те, як їздила в Ізраїль. У цієї жінки були такі лагідні сумні очі, видно було, що вона дуже вразлива, що до неї горнеться кожне живе створіння. Може, я сама відчувала потребу виговоритись перед кимось. Літо моє порожнє, нема з ким поспілкуватись, ніхто не пише. Ми вийшли на веранду, де у вазі стояли білі півонії. Як у моєму романі «Сни Юлії і Германа». Торкнешся — і пелюстки посипляться. Тут ще були речі, зроблені дітьми, а серед них — реп’яховий ведмедик, який викликав у мене захват.
— Хотіли викинути, але я сказала, нехай.
Я пообіцяла приїхати ще колись і привезти свої книжки. І швидко пішла в бік ринкової площі. Там був темний, не надто привітний сквер, а на будинку меморіальна таблиця, котра повідомляла, що у 1619 році Якуб Гаватович поставив під час ярмарку в Кам’янці-Струмиловій першу українську інтермедію до польської драми «Tragedia, albo wizerunk śmierći przeswiętego Jana Chrzciciela, przeslańca Bożego». Кам’янка-Струмилова, названа на честь міського голови і доброчинця Юрія Струмила, проіснувала до 1944 року. Пощо було її перейменовувати, не уявляю. Я зрозуміла все трохи пізніше. Ким був Яків Гаватович? Як філолог, я знаю, бо вивчала його творчість в університеті. Був він із львівських вірмен, працював учителем у Кам’янці-Струмиловій. Народився 1598 року, помер 1679. Отже, був зовсім молодим, коли дві інтермедії поставили на ярмарку. Потім Якуб став священиком, брав участь у перемовинах із Хмельницьким, а згодом перебрався до Львова. Навряд чи мене тоді, в далекому 1979 році, цікавила ця інформація. Бо надто її було багато в курсі давньої української літератури. На все свій час.
Молоденький Якуб поставив виставу у день Йоанна Хрестителя, тобто на Йордана. Було, напевно, зимно, мороз, йшла пара з рота, і дійство тривало довго. Перша інтермедія була дуже близька люду, що зібрався ярмаркувати: один дядько продав іншому дядьку кота в мішку. І так вперше на сцені зазвучала жива українська мова. І кіт у мішку, напевно, був справжній. Перший вірш ірландською мовою, написаний в IX ст., теж був про кота («Мій котику, ми з тобою схожі. Ти ловиш мишей, а я ловлю слова»).
А в 1914 році, рівно сто років тому, Лесь Курбас вперше поставив «Украдене щастя» Івана Франка. У Кам’янці-Струмиловій. І про це теж є меморіальна дошка на вулиці поряд. Моя мама могла стати акторкою, вона мріяла про це колись. В Урожі був аматорський театр, і мама грала Анну. А тато її ревнував, бо на сцені треба було цілуватись.
Батьки ніколи не брали нас на вистави, ось що погано. В мене досі якийсь страх перед театром, навіть не страх, а незручність. Мені часом сниться, що я маю вийти на сцену, але не знаю слів. Нас тримали на відстані від дорослого життя, і це навіть зараз дається взнаки. Нам дозували інформацію, і ми увійшли в дорослий світ неготовими, отже, незіпсутими. І це — позитив.
У 1948—1961 роках тут мешкав Григорій Тютюнник і тут написав роман «Вир». Як йому жилося в ті часи, гадаю, не треба пояснювати, але він мав
