Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

Люди не бажають захищати навіть свої фундаментальні права, що вже казати про історичні пам’ятки. Та й за це можна постраждати. Був ще момент передвечірньої тиші, а тоді над’їхав автобус, в який повсідалися люди з дітьми й клумаками. Хтось їхав дуже далеко, з валізою. Автобус неквапно котився через поля, безлюдні місця з клаптиками лісу. Ця дорога була значно коротша й приємніша. Нарешті я побувала і у Белзі. Тепер я знаю туди дорогу і згадую це місто дуже часто, щоб ще колись приїхати і піти на той бік, де ще не була.

Рава-Руська

Рава-Руська — це місто, куди їдуть, щоб перетнути кордон, і яке проїжджають із заплющеними очима. Його душа нікого не цікавить. Яскраві мотелі, вілли митників, особлива публіка, яка визирає, кого б обшахрувати чи розвести на гроші, безліч автобусів і машин, рух вдень і вночі, єдина пристойна дорога веде до кордону. Я б туди, напевно, не поїхала після Мостиськ і Городка, якби не дві важливі причини, які є моїм боргом перед певними людьми, хоча ніхто мене про це не просив, але мене завжди муляло те, що я не побачила Раву-Руську, яка, зрештою, неподалік від Белза. Звісно, якби я мала власне авто, я б побачила набагато більше, але сили, витрачені на подорож, труднощі, зволікання, очікування та різні пригоди теж чогось варті. Часом навіть більше, ніж мета. Бо коли з труднощами досягаєш мети, то цінуєш кожну дрібницю. Подорож не повинна бути ані легкою, ані важкою.

У 2006 році в Сан-Дієго, штат Каліфорнія, наша письменницька група зустрілася з літньою жінкою, батьки якої були з України. Вона показала метрику батька, де було написано, що він родом з села Корчмин Рава-Руського повіту. Вона знала з української лише початок пісні, яку співала їй мати: «На вулиці скрипка грає». Батько її був чоботар і еміґрував у 1921 році до Америки. Це — все. Коли батьки не вчать дитини рідної мови, не розповідають про покинуту Батьківщину, значить, вони пережили якесь страшне лихо. Мені тоді спало на думку поїхати в те село і пошукати якісь згадки про родину пані Ольги Мисливчик. Ця жінка геть не була схожа на представників української діаспори, які до нас поставились в Америці вкрай негостинно, хоча й ввічливо. Вона почула, що ми будемо на зустрічі з літераторами в якомусь богемному кафе, і приїхала, щоб подивитись на українців і запросити їх до себе в гості. Завдяки їй я змогла скупатися в Тихому океані, побачити морських котиків і земляних білок. Мені здається, що пані Ольга мала намір вступити в контакт з місцевою діаспорою, але чомусь не зробила цього. Може, тому, що не знала мови і соромилась.

Там, вдома, вона і показала єдиний документ свого батька.

Минуло вже багато часу. Я пробувала знайти Корчмин на карті, але не знайшла. Був Корчин, але в іншому районі. Я шукала прізвище Мисливчик і теж не знайшла. І воно мене муляло, зрештою, сталося так, що знаходиш, коли перестаєш шукати. Навряд чи пані Ольга жива, вона була вже у дуже похилому віці, та й контактів її я не маю, але я вірю, що на землі чи на небі вона дізнається те, що дізналась я.

Отже, я доїхала до Рави-Руської минулого року влітку, і пішла навмання, як виявилося, від центру. Часом поїздка так вимордовує, а була спека, що спершу шукаєш тихого місця. Я випила паскудної кави на автостанції, де тхнуло пивом, і нічого мені гарного не впало у очі. Архітектурні монстри періоду розвинутого соціалізму у мене взагалі викликають паніку, бо моя юність припала на ці вбогі безпросвітні часи, і я ніколи не хотіла, щоб вони повернулися. І щоб моя юність повернулась також. Вона була жахлива. Я ніколи не любила про неї згадувати, бо насправді всі мої проблеми виникли з того, що я не могла пристосуватися до життя. І не бажала. Коли я бачу всі ці колишні міськоми партії, універмаги, кінотеатри, мене ніби занурюють головою в болото. Тому я пішла навмання. Від кави пекло в шлунку, парило перед дощем. Я вийшла на церкву, дуже багато оздоблену, однак нову, а я шукала минуле. Йшла довгою незаасфальтованою вулицею, потім побачила далеко на трасі шпилі монастиря реформатів і пішла туди. Навіть здалеку було видно, що ця споруда нікому не потрібна. Повз неї шастали буси й іномарки, а на другому боці дороги стояв пам’ятний знищений стовп ще польських часів, який реставрувався. Коло нього порався старший чоловік. Я підійшла до нього, бо монастирський комплекс оточував мур і іржава брама була замкнута, а мені, звісно, хотілося потрапити досередини. Ми трохи побалакали. Чоловік сказав, що є вхід із автозаправки, і я, побачивши, що він місцевий, спитала за село Корчмин. І почула, що Корчмин зараз у Польщі. Мені наче гора з плечей спала. Наче я відрізала від себе якийсь болючий шматок минулого. Можливо, колись світ настільки зміниться, що я поїду і туди, а зараз це було полегшення, що Кормчин існує десь поруч і там живе родина пані Ольги Мисливчик, яка нічого не пам’ятає про її батька, бо вже минуло майже сто років від його еміґрації. Але є ця земля, є церква, є цвинтар, може, тільки сліди від них, і ходячи колами, я колись натраплю на теплий слід. Знаходиш, коли перестаєш шукати.

Я пішла на автозаправку, де був мотель. Гарне затишне подвір’я, яке просто впиралось у фасад барокового костелу. Я спитала, чи можна мені увійти в ті поламані двері власне монастирської будівлі. І мені дозволили. Сказати, що це була руїна, нічого не сказати. Прогнилі підлоги, вузькі кам’яні коридори, переходи, звідки я потрапила до костелу з геть вигорілими від грибка фресками, купи сміття, якісь ангели в несподіваних місцях, вензелі, птахи. Я піднялася аж на горище, а звідти знову зійшла вниз і опинилась на внутрішньому подвір’ї, де був колись священний сад, а зараз буяли бур’яни. Я все подумки хитала головою: жити в країні, де не дають смерті спокійно померти, дуже сумно. Мабуть, поляки, що наповнюють бензином баки на цій заправці, думають, що це країна варварів, але насправді це країна, де довго й болісно вмирає минуле, яке не