Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

можна відразу стерти з землі. Чи встигли втекти отці-реформати з Рави-Руської? У самому повіті німецькими і російськими окупантами було знищено 40 тисяч людей, з них 11 тисяч — євреїв. Від цього мені весь час було не по собі. І ще відчуття того, що я в небезпеці, бо на заправці були люди, і всі бачили, куди я зайшла. Я могла спровокувати їх своєю поведінкою. Коли я потрапила знову в монастир, то заблукала і довго не могла знайти вихід, оті поламані двері, через які увійшла, вже почала навіть панікувати, бо кричати на допомогу це вже якось не зовсім нормально. Врешті я таки знайшла вихід, звісно, знайшла. За собою я помітила одну річ. Мені доводилось бувати у дуже паскудних руїнах, які в будь-кого могли викликати відразу. Якщо відкинути відразу в’язниці чи катівні, я налаштовувала себе на співчуття, намагаючись спіймати промінець світла від тих людей, які колись тут мешкали чи молились. І співчувала будівлі, як співчувають вмираючій чи дуже старенькій людині. Ну що ж, казала я, мені дуже шкода, але навіть зараз ти мужньо тримаєшся і, можливо, коли зникне остання цеглина і навіть наріжний камінь, ти продовжиш існувати в іншому вимірі, як існуєш в минулому.

Потім я зійшла з дороги, сіла на березі річки Рати в зеленій траві. То залітав дощ, то світило сонце, мене від міста затуляв кущ шипшини, і я думала про маму, яка теж уже в іншому вимірі й минулому часі, якщо після смерті існує час. Я трохи запізно приїхала сюди, хоча не думаю, що моїй мамі навіть подібне щось спало б на думку. Я про це ніколи не говорила, а всі свої спогади мама забрала з собою, я їх просто намагаюсь реконструювати.

У 1942 році почався голод. Я ніде про це не читала, але німці вирішили вивезти частину дітей у місця, де не було так сутужно з харчами. Дітей у родині було п’ятеро. Німці відібрали мою маму і разом з іншими перестрашеними дітьми посадили на підводи. Спершу дід погодився, а в останній момент почав бігти за возом, плакати і простягати руки, щоб мама вернулась. Але було вже пізно.

Маму, очевидно, довезли до Самбора, а тоді посадили в потяг до Рави-Руської. А там дітей розібрали місцеві жителі. Як я зрозуміла, везли підлітків десяти-дванадцяти років, які могли вже чимось допомогти. Мама потрапила в одну родину і там пасла корову. Їй не подобалась господиня, яка погано до неї ставилась. Може, тому, що мама звикла до любові батьків і їй бракувало тепла. Через півтора місяця дідо приїхав і забрав її. Мій дідо був начитаним чоловіком, колишнім січовим стрільцем, і не побоявся приїхати за дочкою в такий далекий світ на окупованій території. Оце все, що я знала.

Я підвелась і пішла через луг, де розкинулись хати й городи, мені здавалось, що саме тут жила моя мама у 42-році. Тут вона пасла корови, тут ступали її босі ноги по цих химерно закручених стежках. Нехай це буде тут.

Я повернулась до міста. Мені воно здавалося спочатку дуже простим, нецікавим, але я натрапила на занедбаний парк Есперанто й посиділа там на лавці. У 70-ті роки моя сестра Марійка вчила трохи есперанто; тоді, напевно, була на нього мода, і так виник парк. Побачила я ще майже язичницьке капище з фігурою Божої Матері, де все блищало й яскріло штучними квітами, гарненьку ратушу на розі, кілька сецесійних вілл, а тоді вийшла на залізничну колію і пішла нею, сподіваючись потрапити на вокзал. Поряд тинявся якийсь неприкаяний бомж, якого та колія наче зачарувала. Взагалі, дивне місто Рава-Руська. Обжиті території межують із пустирями, хащами, наче хтось повигризав цілі шматки. І ця річка, що виникає раптово нізвідки, верболіз, тонкі самосійні дерева, які заполонюють покинуту ріллю чи обійстя після бур’янів. Такі великі втрати під час війни, потім соціалістична забудова, потім кінець режиму і двадцять років розрухи й безпорадності. Тут мало хто залишився з довоєнних мешканців. Ні поляків, ні євреїв, ні корінних галичан. Мене це не дивувало. Я втомилась від спеки, хотіла ще знайти вокзал і повертатись до Львова. Мені здавалось, ніби я кружляю по цвинтарі й не можу вийти, бо мертві не випускають, хочуть щось мені сказати. І цей бомж, наче якийсь дух, ходив по колії, потім відходив, знову повертався…

Врешті я спитала якусь молоду жінку і вона показала, куди мені йти. Я йшла в бік товарного вокзалу, а треба було йти в протилежний. І не по колії, а звернути в дірку у плоті, пройти через подвір’я школи, такої радянської, що мені аж похололо всередині. Наче мені було не…, а дванадцять років, як моїй мамі в 1942-му. Патина часу вкривала і спортмайданчик, і самі будівлі, і огорожу, здавалось, зараз посипляться піонери в червоних галстуках. Мабуть, винен у всьому офіційний сайт Рави-Руської, де все було описано так, ніби не існувало ні УПА, ні боротьби за незалежність, ні рава-руської шляхти, і основними ворогами міста були німецькі фашисти. Коли я вийшла через браму, то здивувалась: скільки тут простору, як у Радивилові чи Бродах, а не поруч з туристичною Меккою — Жовквою, де досі автобуси в’їжджають через старовинну міську браму. І на обрії, наприкінці вулиці височіла жовта будівля вокзалу з порожньою площею. Тут йшов якийсь потяг на Варшаву ввечері й електричка до Львова, яка їхала більше трьох годин, хоча маршрутка їде менше години. Здається, той самий вокзал був у 42-му році. Нехай буде так. Я пішла через площу на якийсь пустир, збоку якого стояла новісінька церква, сіла в траві й дивилась на світ очима своєї мами. Мені було страшно, я була розгублена і страшенно самотня. Різниця між мною і мамою полягала в тому, що я не звикла до війни. Я знала лише холодну війну, коли у нас в селі, налякані китайцями, люди сушили сухарі й через село їхали танки, а в небі кружляли зграї військових вертольотів. Мені й цього було забагато. А як було мамі, коли вбили її коліжанку, єврейку Реґіну, просто в селі. Вона сховалась під ліжком, але її і там знайшли.

А в Раві-Руській запах свіжої трави, коров’ячого гною, молока змішувався з запахом крові. Сюрчання коників — з пострілами і вибухами. Хоча в тих м’яких обрисах садів і лук було все-таки затишніше, а сни звільняли від реальності, переносили в інший час й інший простір. Як це буває, я