Сентиментальні мандрівки Галичиною - Галина Василівна Москалець

дуже швидко. Зрештою, місто не оглянеш за один раз, і я просто шукаю сліди Гербурта, і це вже — фініш. Незабаром я побачила розчинені ворота, через які в’їжджали вантажівки, ангари та склади. Я пішла туди. Ніхто мене не зупиняв, і потім я зрозуміла, чому. Неподалік була майстерня надгробків. Хто ж, як не жінка, піде замовляти. Тим більше, що досвід я, на жаль, вже мала. Бо йти поміж глухими довгими будівлями під горою було трохи страшно. А там я вийшла нагору й опинилася власне на замковому подвір’ї. Адміністративний корпус заводу, чи там хтось був? Далі якісь житлові будинки, де ніхто не живе. Все ціле, але мертве, законсервоване у 1972 році. Я побачила на фасаді цифри. Це справа, а зліва — розритий схил і пролом в огорожі, за яким був сад. Туди я і пішла.

Я сиділа під старою черешнею, на якій доспівали дрібні ягідки, й насолоджувалась тишею і прохолодою. Далі були поля, які відділяла від саду вузька смуга аличі й груш дичок, між пагорбів проглядали будинки передмість. Корів ще не вигнали на пообідню пашу, і мене ніхто не турбував.

Коли я відпочила, то пішла знову в напрямку прохідної, де, звісно, ніхто мене не затримував. І думала, куди зникло все це багатство: картини, книги, скульптури, золоті прикраси. Гербурт був магнатом, але не надто заможним. Проте кожна його резиденція була наповнена коштовними речами, які потім розчинились, як сіль у воді. Нема нічого. Совкові руїни на старих руїнах. Бездарно протринькане народне добро, яке перетворилось на вілли, авто, рахунки в банку, всілякі дрібні речі. Закон акумуляції енергії, яка ніколи не повернеться, бо для цього потрібен людський капітал. Усі ці міста, що живуть з кордону, вони не будуть життєздатні, коли там що… Я ще не думала тоді, що кордони зовсім не такі непорушні і міняють свою структуру. Залізні стають прозорими, а прозорі знову залізними.

Комарно

Того ж літа я нарешті побувала в Комарно. Коли проїжджаєш повз щось, то назва місця застрягає в пам’яті й мимоволі починаєш ним цікавитися. Про Комарно я чула у зв’язку зі знайденим там у 30-х роках скарбом, що складався з бронзових мечів. Слід його давно загубився.

Тривала спека, я була сама у Львові. Одного ранку я сіла в автобус Львів—Дрогобич через Комарно. Є такі довгі маршрути, розраховані на тих, хто не їде до кінцевої зупинки. До Комарно їхати було годину поганою дорогою, яка вела вглиб незнайомої території, якимись задвірками. Люди проїжджали зупинку й висідали, а потім автобус знову наповнювався, потім порожнів. Здавалося, цьому не буде кінця.

У Комарно я вийшла в центрі, де був торговий день, власне, він вже закінчувався, і поки я віддихувалася у ще радянському сквері, торговці різним ширпотребом вже майже спакувалися. Радянський сквер — це старі дерева, гіпсова ведмедиця з ведмедиками, пофарбовані в рудуватий колір, струхлявілі лавки і напівтемрява, порожня клумба, на якій через тінь нічого не росте, і люди особливого типу — мовчазні пияки, яким просто нема чим зайнятись на перший погляд, але насправді вони пильнують нагоди чимось поживитись. Коли вони напиваються, то в них проявляється втомлена агресія один до одного. Місто було маленьке, я не збиралась там довго перебувати. Я не знала, чи взагалі щось писатиму про нього у майбутній книжці. Встала і побрела в кінець вулиці, де виднілась вежа костелу, і серце моє затремтіло від хвилювання. Чудовий бароковий костел, що трохи нагадував костел бернардинів у Львові, багато декорований, з аркою чи то брамою перед входом, на якій бовталися стилізовані писанки й стрічки ще з Великодня. Вражав він ще й патиною часу, подзьобаним камінням, поржавілими решітками. Якщо його віддадуть в погані руки, то буде те саме, що з костелом у Судовій Вишні. Зараз там правлять тимчасово греко-католики, звідти й писанки, бо ще не настала Трійця. Костел Різдва Богородиці настільки вписувався зараз в оточення, що це ще більше підсилювало враження. Радянський сквер лишився позаду, я відчула подих далекого минулого, про яке писав Кароль Шайноха, історик з Комарно. Це маленьке місто не могли взяти ні татари, ні Хмельницький. І не тому, що його оточують болотисті низини й ріка Верещиця. Все залежить від громади. Вона, на мою думку, не змінюється століттями.

Дорогою, що спускалася вниз, я потрапила на широку запилюжену вулицю, що мала привести мене до церкви на передмісті. І зразу натрапила на закинуту пожежну частину з червоно-чорної цегли, що дуже гарно виглядала на тлі зелених свіжих трав і татарського зілля, бо внизу був потік, куди меліоратори виводили воду. Йти довелося по страшній спеці. Дерев майже не було, самі будинки з городами, серед них трохи старих. Старі будинки, навіть 60-х років, завжди виглядають краще, бо вони скромні й вросли у простір.

Я вже ледве пленталася, бо пройшла по спеці кілометрів зо три, і хоч церква Архістратига Михаїла навряд чи мене зацікавила б, судячи з того, що я бачила віддалік, треба було дійти до неї, тим більше, що на задньому плані зеленів гай.

Церква була дуже монументальна, синя з білим, 1910 року, до речі. Втім, я б не назвала її несмаком. Вона просто не була галицькою, радше москвофільською. У Києві на схилах Дніпра вона б виглядала дуже доречно, але не на болотистій рівнині. Я побачила кілька старих понищених надгробків, що дивом вціліли, і мені трохи потепліло на серці. В них щось було місцеве, домашнє, це важко передати словами. Може, неоковирний шрифт, скорочення у кожному слові, вибитому в камені. Але найбільше мене вразив монумент пам’яті полеглих у Першій світовій, бо я досі не зустрічала в Галичині нічого подібного, хоча такі пам’ятники стояли повсюди, але комуністи їх позносили.

Дорогою мені сказали, що поруч є стара дерев’яна церква. А цю побудували на місці давнього цвинтаря, і зібрані кості поклали під фундамент.

Я пішла туди, де зеленіли дерева, і раптом на дорогу вибіг хлопчик і закричав, що треба викликати пожежників. До мене не зразу дійшло, що хлопчисько зібрався гасити моє руде волосся. Таке мале, а вже компліменти говорить. Цікаве місто Комарно.

Мене чекав ще один культурний шок. Уявіть собі зелений пагорб з великими деревами, а в центрі автентична дерев’яна церква, вкрита ґонтом, в бездоганному стані, і така сама дзвіниця. Це і була Михайлівська церква, хоч дехто називає її церквою Трійці. Збоку на обійсті порався чоловік. Я відчула його тривогу, певно, він наглядав за