Там, за зимою - Ісабель Альєнде

— Не дивися на ціни, тут усе дешеве, твоя мати дала гроші, щоб я тебе одягнув, — розтлумачив їй Галілео.

Потім він повіз її до «МакДональдза», де нагодував гамбургерами з картоплею-фрі, а тоді прикрашеним зверху вишнею морозивом у такій великій креманці, що в Гватемалі його вистачило б на цілу родину.

— Тебе ніхто не навчив дякувати? — спитав вітчим радше з цікавості, ніж бажаючи дорікнути.

Долизуючи останню ложечку, Евелін ствердно хитнула головою, не сміючи підвести на нього очі.

— Може, ти боїшся мене? Я не людожер.

— Дя… дя… я, — промимрила вона.

— Ти дурненька чи заїкувата?

— За… за…

— Авжеж, вибач, — урвав її Галілео. — Якщо не можеш говорити, як люди, не знаю, як ти балакатимеш англійською. Ну й халепа! Що ми з тобою робитимемо?

Заночували в придорожньому мотелі для водіїв вантажівок. Номер був брудний, але мав гарячий душ. Галілео велів їй умитися, проказати молитву й лягти в ліжко ліворуч, бо мав звичку спати біля дверей. «Я вийду покурю, а коли вернуся, щоб ти спала». Евелін негайно виконала наказ. Швидко помилася й лягла під ковдру, не роздягнувшись, удаючи, буцімто спить, але готова кинутися навтьоки, щойно цей чоловік доторкнеться до неї. Вона дуже стомилася, боліло плече й страх стискав груди, однак Евелін згадала бабусю й це додало їй хоробрості. Знала, що маміта неодмінно сходила до церкви й поставила за неї свічку.

Галілео прийшов за годину. Роззувся, зайшов до санвузла й причинив двері. Евелін чула, як він спустив воду, й краєчком ока бачила, як повернувся до кімнати в трусах, майці та шкарпетках. Дівчинка приготувалася скочити з ліжка. Вітчим повісив штани на бильце єдиного стільця, зачинив двері на защіпку й погасив світло. Крізь ветху фіранку до номера пробивався відбиток синіх неонових літер, що утворювали назву мотелю, й у напівтемряві Евелін бачила, як чоловік опустився навколішки біля свого ліжка. Галілео Леон довго шепотів молитви. Коли нарешті ліг, Евелін уже спала.

Річард

Ріо-де-Жанейро

З мотелю вибралися о дев’ятій голодні, тільки випивши натще кави. Лусія наполягала, що треба десь поснідати, мовляв, вона потребує тарілки гарячої їжі, а не китайських пакетів і паличок. Зрештою опинилися в «Денні’з»[49] — жінки ласували млинцями з медом, а Річард ложка за ложкою жував позбавлену смаку вівсянку. Виїжджаючи напередодні з Брукліна, вони домовилися з’являтися на людях поодинці, однак з плином годин осторога послабилася, мандрівці так комфортно почувалися разом, що навіть Кетрін Браун уже цілком природно сприймали як попутницю.

Дорога видалася кращою, ніж напередодні. Уночі трохи сніжило, й температура залишалася на кілька градусів нижчою нуля, зате вітер ущух, і з доріг поприбирали сніг. Рухатися можна було жвавіше, і Річард підрахував, що з такою швидкістю вони дістануться будиночка близько полудня й ще завидна встигнуть позбутися «Лексуса». А проте через півтори години за поворотом, у ста метрах перед собою, він побачив сині й червоні вогні блималок кількох поліцейських машин, що перегородили шосе. Роздоріжжя тут не було, а якби він забрав назад, то привернув би увагу.

Вміст сніданку одразу підкотив йому до горла, рот наповнився жовчю. Нудота й кошмарна згадка про вчорашній пронос стривожили чоловіка. Він обмацав верхню кишеню, де зазвичай тримав рожеві пігулки, але нічого там не знайшов. У дзеркало заднього виду помітив за собою Лусію: та підбадьорливо показала йому схрещені пальці. Попереду зібралися валка автівок, машина швидкої допомоги й пожежний автомобіль. Поліцай жестом наказав Річардові стати в чергу. Чоловік зняв балаклаву і якомога спокійніше спитав, у чому справа.

— Зіткнулися кілька машин.

— Є жертви?

— Я не уповноважений надавати таку інформацію.

Похиливши голову на руки, що тримали кермо, недужий Річард чекав разом з іншими водіями й лічив секунди. У його животі й стравоході вирувала пожежа.

Чоловік не пригадував, щоб у нього колись так жахливо підвищувалася кислотність, боявся, що виразка лопнула і це внутрішня кровотеча. Клята доля — це ж треба, щоб саме коли перевозив небіжчицю й нестерпно хотів до туалету, в нього міг статися заворот кишок. А раптом апендицит? Не варто було їсти вівсянку, Річард забув, що вона розслабляє шлунок. «Якщо ці кляті поліцаї не розчистять дороги, я зроблю це просто тут, тільки цього бракувало. Що подумає Лусія? Що я нікчема, недоумок з хронічним проносом», — голосно проказав чоловік.

Хвилини на автомобільному годиннику тяглися повільно, черепашачою ходою. Раптом задзвонила мобілка.

— З тобою все гаразд? Ти наче знепритомнів, — голос Лусії долинув мов з неба.

— Не знаю, — озвався, підвівши голову від керма.

— Це нервовий спазм, Річарде. Ти нервуєш. Прийми свої пігулки.

— Вони в моїй сумці у твоїй автівці.

— Зараз принесу.

— Ні!

Побачив, як з одних дверцят «Субару» вийшла Лусія, а з інших Евелін з Марсело на руках. Лусія, наче й не було нічого, підійшла до «Лексуса», кісточками пальців постукала у віконце. Річард опустив скло, готовий нагримати на неї, але жінка швидко передала йому пігулки. І в цю ж мить один з патрульних великими кроками наблизився до них.

— Міс! Залишайтеся в своїй машині! — наказав він.

— Вибачте, офіцере. Ви маєте сірника? — спитала жінка, підкріпивши свої слова загальноприйнятим жестом, мовби підносячи до рота сигарету.

— Сідайте до своєї машини! І ви також! — останні слова поліцай адресував Евелін.

Чекали тридцять п’ять хвилин — «Субару» з увімкненим двигуном, щоб працювало опалення, а «Лексус» перетворений на холодильник — поки місце аварії почали розчищати від автівок. Щойно машина швидкої допомоги й пожежний автомобіль від’їхали, поліція дозволила рух автомобілям, що вишикувалися вервечкою в обох напрямках. Коли проминали місце зіткнення, мандрівці завважили перевернутий догори колесами пікап, розбиту вщент автівку зі сплющеним передом, яку вдарили ззаду, і ще одну машину, що мовби осідлала другу. Днина видалася ясною, буревій минувся, і жоден з трьох водіїв не подумав про ожеледицю.

Річард кинув до рота чотири антацидні пігулки. Він і досі відчував смак жовчі, печія теж не припинилася. Чоловік зігнувся вдвоє над кермом, весь у холодному поту, із затуманеними через біль очима; з кожною хвилиною впевненість, що це внутрішня кровотеча, зростала. Попередив Лусію по мобілці, що не може далі терпіти, й зупинився на ближчому повороті дороги. Жінка припаркувалася позаду в ту саму мить, коли Річард прочинив дверцята й почав шумно блювати на шосе.

— Треба звернутися по допомогу. Десь тут має бути шпиталь, — Лусія простягнула йому паперову серветку й пляшку з водою.

— Ніякого шпиталю. Це минеться. Мені потрібен туалет…

Не давши Річардові часу на заперечення, Лусія наказала Евелін сісти за кермо «Субару», а сама вмостилася на водійському місці в «Лексусі». «Їдь поволі, Лусіє. Сама бачила, що може