Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Раптом їй виразно почувся шум річки, і це надало сил: забувши про осторогу, вона пришвидшила ходу. Спершу відчула ногами твань, й одразу, розсунувши зарості, опинилася перед Ріо Гранде. Евелін скрикнула й кинулася у воду; стоячи по пояс у ній, почала пригорщами спрагло пити. Благословенна холодна вода розтікалася по її єству, а вона пила й пила великими ковтками, забувши про нечистоти й мертвих тварин, які плавали в цих водах. Річка тут була неглибокою, й Евелін могла зіщулитися й зануритися в неї всім тілом, відчуваючи безмежну радість від того, що вода омивала її потріскану шкіру й ушкоджену руку, а тим часом довге чорне волосся дівчинки плавало навколо неї, наче погойдувані хвилями водорості.
Вона вийшла з річки й лягла на березі, повертаючись поволі до життя, коли її помітили патрульні.
Агентка міграційної служби, якій передали затриману на кордоні Евелін Ортегу, узріла перед собою похнюплену, зіщулену, тремтячу дівчинку, яка не доторкнулася до соку й печива, що їх жінка поставила на стіл, щоб викликати довіру. Спробувала заспокоїти малу, погладивши по голові, але ще більше її налякала. Агентку попередили, що дівчинка розумово відстала, тож вона попросила трохи більше часу на інтерв’ю. Чимало дітлахів, які проходили через цей заклад, мали психологічні травми, однак без офіційного наказу домогтися огляду фахівця було неможливо. Агентка мусила покластися на власну інтуїцію й досвід.
Оскільки дівчинка вперто мовчала, жінка вирішила, що та не розуміє іспанської. Можливо, мала розмовляє лише мовою майя; агентка згаяла кілька дорогоцінних хвилин, перш ніж збагнула, що та добре все розуміє, але не може говорити; тоді жінка дала їй папір і олівець, аби дівчинка могла занотувати відповіді, благаючи Бога, аби та вміла писати: більшість дітей, які потрапляли до Центру тимчасового затримання, ніколи не ходили до школи.
— Як тебе звати? Звідки ти? Маєш тут родичів?
Евелін вивела гарним почерком своє ім’я, назву свого села й країни, ім’я матері й номер її телефону. Агентка з полегкістю зітхнула.
— Це значно все спрощує. Ми зателефонуємо твоїй матері, щоб вона приїхала по тебе. Тобі дозволять поїхати тимчасово з нею, поки суддя винесе ухвалу в твоїй справі.
У Центрі тимчасового затримання Евелін пробула три дні, так ні з ким не заговоривши, хоча тут її оточували жінки й діти з країн Центральної Америки й Мексики. Чимало їх походили з Гватемали. Людей годували двічі на добу, крім того, вони мали молоко, памперси для немовлят, армійські койки та ковдри, без яких неможливо було обходитися через кондиціонери, які так охолоджували повітря, що люди постійно застуджувалися й кашляли. Це був тимчасовий притулок, ніхто не залишався тут надовго: затриманих якнайшвидше переводили до інших закладів. Неповнолітніх, які мали родичів у США, передавали тим без довгих розпитувань — бракувало часу й співробітників, щоб з’ясовувати кожен випадок.
По Евелін замість Міріам приїхав чоловік на ім’я Галілео Леон, який назвався вітчимом дівчинки. Вона знати не знала про його існування й затялася, що нікуди з ним не поїде, бо чула про сутенерів і торговців людьми, які полювали на неповнолітніх. Іноді по дітей приїздили незнайомці, яким досить було поставити підпис, щоб їм віддали дітвака. Офіцерові довелося зателефонувати Міріам, аби та прояснила ситуацію, і так Евелін дізналася, що її матір вийшла заміж. Невдовзі дівчинка виявить, що, крім вітчима, має ще зведених братиків чотирьох і трьох років.
— Чому по дівчинку не приїхала матір? — запитав Галілео Леона черговий агент.
— Вона втратила б роботу. Не думайте, що мені це так просто. Через цю малу я втрачаю чотириденний заробіток. Я маляр, і мої клієнти не звикли чекати, — в голосі чоловіка вчувалися жалібні нотки, що контрастували з його словами.
— Ми віддамо вам дівчинку з урахуванням презумпції ймовірної загрози. Знаєте, що це таке?
— Більш-менш.
— Суддя повинен визначити, чи мала вона вагомі причини залишити батьківщину. Евелін повинна довести, що їй справді щось загрожує, приміром, вона стала жертвою агресії або наражається на небезпеку. Ви заберете її під особисту обіцянку.
— Я повинен сплатити заставу? — занепокоївся чоловік.
— Ні. Йдеться про номінальну суму, яка фіксується в журналі, але мігрант нічого не платить. На адресу її матері прийде поштове повідомлення, де буде зазначено, коли вона має з’явитися до суду в міграційних справах. До того з Евелін зустрінеться представник служби в справах біженців.
— Адвокат? Ми не маємо чим заплатити, — мовив Леон.
— Система дещо недоладна, бо притулку просять дуже багато дітей. Насправді його одержують менше половини претендентів, але для тих, кому пощастить, це безкоштовно.
— Мені казали, що справу можна залагодити за три тисячі доларів.
— Таке кажуть торговці людьми й шахраї, не вірте їм. Чекайте на судову повістку, це все, що ви повинні зараз робити, — додав агент, завершуючи розмову.
Він зняв копію водійських прав Галілео Леона, щоб долучити її до картки Евелін — захід майже марний, бо Центр не мав можливості відстежувати долю кожної дитини. Потім квапливо попрощався з Евелін; того дня на чоловіка чекала купа інших справ.
Нікарагуанець Галілео Леон нелегально прибув до США вісімнадцятилітнім хлопцем, а право на проживання отримав згідно з ухваленим 1995 року законом про амністію. Через недбальство він не подав клопотання про набуття громадянства. Був низькорослий, неговіркий і незграбний; з першого погляду не викликав ні довіри, ні симпатії.
Першу зупинку зробив біля «Волмарта»[48], щоб купити Евелін одяг і предмети гігієни. Побачивши величезний магазин, нескінченну кількість товарів різних кольорів і розмірів, лабіринт заставлених ними переходів, дівчинка вирішила, що все це їй наснилося. Боячись загубитися тут назавжди, вона вчепилася в руку вітчима, а той, орієнтуючись, як досвідчений розвідник, одразу повів її до потрібного відділу й велів вибрати собі білизну, майки, три блузки, двоє джинсів, спідницю, а ще вихідне плаття й туфлі. Хоча Евелін невдовзі мало виповнитися шістнадцять років, вона була завбільшки з десяти-дванадцятирічну американську дівчинку. Збентежена намагалася вибрати найдешевший крам, але не знала, чого
