Там, за зимою - Ісабель Альєнде
Партнер Кабрери пошепки наказав чоловікам рухатися вервечкою за ним, а Евелін іти самій у протилежний бік. Дівчинка хотіла була заперечити, але не могла видобути ні звуку — оніміла, нажахана тим, що її довели аж сюди і тепер кидають.
— Берто сказав мені, що ти маєш тут матір. Здайся найпершому вартовому чи патрулю, якого зустрінеш. Тебе не депортують, бо ти неповнолітня, — мовив проводир, певний, що ніхто не дасть цій малій більше дванадцяти років.
Евелін не повірила йому, проте попутники чули, що у США є такий закон. Вони швидко обійняли її, а тоді пішли за проводирем й одразу розтанули в пітьмі.
Коли Евелін вийшла із заціпеніння, то спромоглася лише зіщулитися й сховатися в чагарнику. Спробувала пошепки помолитися, однак не могла пригадати жодної з численних бабусиних молитов. Так минула година, дві, може, три; вона втратила відчуття часу й здатність рухатися, її тіло стислося, плече глухо нило. В якусь мить почула над головою шалене лопотіння крил і збагнула, що це кажани, точнісінько як у Гватемалі, ширяють у пошуках поживи. Нажахана, вона ще глибше втислася в чагарі, адже всім відомо, що ці створіння смокчуть людську кров. Щоб не думати про вампірів, плазунів і скорпіонів, дівчинка зосередилася, намагаючись вимислити, як вибратися звідси. Сюди, напевно, дістануться інші групи мігрантів, до яких вона змогла б пристати, треба тільки не спати й пильнувати. Евелін звернулася до матері-ягуарихи й до Ісусової матері, як напучала Фелісітас, проте жодна з них не прийшла на допомогу: обидві божественні матері в США втрачали свою владу. Всі покинули Евелін.
До світання залишалося кілька годин, але тяглися вони цілу вічність. Поступово її очі звикли до безмісячної ночі, що попервах здавалася непроглядною; тепер дівчинка розрізняла навколишні рослини, сухі й високі. Ніч для Евелін стала довгою мукою, аж поки нарешті зненацька почало розвиднюватися. За всі ці години вона не відчула поблизу нікого — ні мігрантів, ні вартових. Щойно зазоріло, насмілилася обдивитися навкруги. Заклякла, насилу спромоглась звестися на ноги й зробити кілька кроків; відчувала голод і сильну спрагу, але рука вже не боліла. Випари, що піднімалися з землі, немов фата нареченої, віщували спекотну днину. Ніч була тихою, її розбуркували тільки застереження, що долинали здаля з гучномовців, а на світанку земля прокинулася під дзижчання комах, потріскування гілок під лапками гризунів, шелест розгойдуваної леготом тростини, метушню горобців у повітрі. У чагарнику то тут, то там виднілися барвисті плями: червоний тиран, — як звалася в цих краях пташка-мухоловка з шарлаховою грудкою, американський жовтий співун або зелена сойка з синьою голівкою — птахи скромні порівняно з тими, що водилися в її селі. Евелін росла серед пташиного гамору, тисячобарвного пір’я, семисот різновидів пернатих — справжнього орнітологічного раю, — як казав отець Беніто. Вона прислухалася до суворих застережень, що лунали іспанською мовою з гучномовців, і марно намагалася визначити відстань до прикордонних постів, контрольних вишок і дороги, якщо та взагалі існувала. Евелін гадки не мала, де перебуває. Пригадала поширювані серед мігрантів історії, що передавалися від уст до уст про небезпеки Півночі, про жахливу пустелю, про власників ранчо, які безкарно стріляли в кожного, хто проникав на їхню територію в пошуках води, про озброєних, мов на війну, вартових, про лютих собак, навчених винюхувати піт страху, про в’язниці, куди людину могли запроторити на довгі роки так, що ніхто і не взнав би, де вона. Якщо тутешні буцегарні такі, як у Гватемалі, вона воліла краще померти, ніж опинитися в тюремній камері.
День тягнувся страшенно повільно — година за годиною, хвилина за хвилиною. Сонце перемістилося в небі, обпалюючи землю гарячою посушливою спекою, зовсім не такою, яку Евелін пам’ятала. Їй так хотілося пити, що вона перестала відчувати голод. Навкруги не було ані дерева, яке відкидало б тінь, тож дівчинка, лякаючи змій, вирила палицею ямку між чагарів й, устромивши палицю в ґрунт, умостилася, скрутившись у бублик, щоб, — як це робила її бабуся — стежачи за переміщенням тіні, орієнтуватися в плині часу. Через однакові його проміжки Евелін чула шум машин і низько кружляючих гелікоптерів, проте, збагнувши, що ті весь час рухаються за одним незмінним маршрутом, перестала звертати на них увагу. За допомогою палиці визначила полуденну годину, і саме тоді почалися галюцинації: їй ввижалися форми та барви аяуаски, броненосці, щури, дитинчата ягуарихи без матері, Андресів собака, що сконав чотири роки тому, а тепер живий-здоровий прийшов до неї. Час від часу вона поринала в сон, знеможена нестерпною спекою, катована втомою й спрагою.
Поволі смеркалося, але пал не спадав. Чорна змія, довга й важка, проповзла по її нозі — то були моторошні пестощі. Дівчинка завмерла, затамувавши подих, відчуваючи вагу плазуна, дотики його єдвабної шкіри, вигини кожного м’яза цього схожого на шланг тіла, що ледачо ковзало по ній. Змія не скидалася на жодну з тих, що роїлися в їхньому селі. Коли відповзла подалі, Евелін скочила на ноги й почала жадібно ковтати повітря — від пережитого переляку паморочилося в голові, серце калатало. Минуло кілька годин, поки дівчинка оговталася й перестала нашорошуватися; їй бракувало сил, щоб простояти отак цілий день на ногах, пильно вдивляючись у землю. В неї потріскалися й кровили губи, язик у пересохлому роті розпухнув, шкіра горіла.
Нарешті споночіло, й повітря зробилося прохолоднішим. Однак Евелін була вже виснажена, її вже не цікавили змії, кажани, озброєні вартові й страшні примари з кошмарних снів; вона відчувала тільки нагальну потребу напитися води й спочити. Зіщулившись на землі, піддалася своїй біді й самотності, і хотіла лише одного: померти якнайшвидше, померти вві сні й уже не прокинутися.
Проте в цю, другу, ніч на землі США дівчинка не померла, як сподівалася. Прокинулася вдосвіта в тій самій позі, в якій напередодні лягла, забувши геть усе, що сталося відтоді, як залишила табір у Нуево-Ларедо. Евелін була збезводнена й мусила докласти зусиль, щоб розтерти ноги й підвестися, а тоді примостити ушкоджену руку й зробити кілька кроків старечою ходою. Їй боліла кожна клітинка тіла, але найбільше дошкуляла спрага. Насамперед треба було знайти воду. Вона не могла ні зосередити погляд, ні думати, проте завжди жила серед природи, й досвід підказав їй, що вода десь неподалік; навколо росли очерет і чагарники, а Евелін знала, що вони підносяться там, де є волога. Спонукувана спрагою й тугою почвалала навмання, спираючись на ту саму палицю, за допомогою якої перед тим визначала час.
Кривуляючи, прочалапала метрів з п’ятдесят,
