Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів
— Бо то правда, брати мої і сестри, ну чого варта та воля, не скроплена кров’ю? Пересохла, як український чорнозем у спопеляючу посуху.
Але народ уже не слухав Василя і сам промовляв словами Пророка:
Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море.Вулкан, що кипів у кожному, розірвав земну кору, як павутину. І полилася довкруж храму розпечена лава.
Народ рушив з місця. Народ уже нікого не слухав. Ані живих провідників, ані мертвих пророків. Він більше не міг стояти у стійлі. Він рушив вершити суд…
Горіла сосна, палала!
— Та шо там, Сікач. Ти що забздів, що онімів? Група захвата з Інтерпола? — Гоша сидів у кріслі нардепа і не бачив того, що діється за вікном.
— Хуже. Народ привалив, — белькотів горила, і було дивно у цю мить, що ця мавпа вміє говорити. — З вилами. Кіно і німці. Ну ето вообше. Горить ваша любіма сосна возлє в’їзда. Якийсь пацан підпалив — злазить з неї. Рагулі валять сюда. Через забор. А вот паркан упав. Вот тобі електорат.
У дверях з тріском зашаруділо, але то був лише піар-тандем. Едік з Альоною були вимазані сажею і лише очима кліпали, як чорти. Вони пробиралися крізь димову завісу, бо навколо Капцевої вілли горіли шини, і довкруж стало темно, як у пеклі.
— То ваш братець надрочив це озвіріле бидло. Прямо із сільських сходів привалили сюди. Прямо із майдану коло церкви. Там їх більше тисячі. То бунт, товаріщі нардепи. Глупий і безпощадний бунт. — Карасяєв не вірив очам своїм, бо жоден соціологічний прогноз не давав такого результату, щоб народ зірвався.
— Сікач, ти їм бабки роздав по хатах? — перебив Гоша дурнувате белькотіння Едіка. — От рагульня. Неблагодарна.
— Які бабки! Ваш братець на мітингу говорить: гроші беріть, то він вам ті копійки ваші роздає, а не свої. — Піарник відчував, що його ресурси вішання локшини вичерпані остаточно, і подумки був уже зайнятий тим, як би звідси ноги винести, але треба було цього могильника отверезити.
— Едік, ти же торочив, що народ у нас смирний, поетому ми непобедимі. Шо їм кришу знесло, рагулям? — Народний депутат навіть зараз усе ще надіявся на рятівну силу всемогутнього піару.
— Коли ваш братець сказав: вони вам не тільки жити не дають — вони уже вам умерти не дають. Вони, каже, обібрали вас до нитки на цьому світі. А тепер грабують вас і на тому світі, на цвинтарі. Він каже: у них повинна горіти земля під ногами! А потім ще як Шевченка прочитав: «Розриту могилу». Юрба як заревла. Ми йому покажемо могилу! Ми його зариємо у ту розриту могилу. То страшний звір. Альона он дотепер труситься. Як то страшно, коли народ уже «не безмолвствує». Народна маса поперла прямо сюди. Наперед пустили пацанву з факелами. Я думав, так, маскарад. Але коли вони повилазили, та шпана, на сосни, почали лити зверху вниз бензин з каністри, а потім злізли і запалили. Сосни спалахнули, як хмарочоси у Нью-Йорку. Одна, друга, третя. Вогонь перекинувся на дах. Такого ще не було в Україні. Але мусило бути. Мусило.
Едік оглядав хату, згадуючи, де той бісів чорний хід. Хоча ще на вулиці він бачив, як гайдамаки брали віллу в оточення.
— Я народний депутат! Вони ж, козли, за мене голосували. У мене ж непрекосновенность! — репетував як недорізаний Капець. Виглядало так, що йому справді прийшов капець, цьому Капцеві парламентському.
— Йде до того, що вони зняли з вас нєпрєкасаємость. Дали і забрали. Є один варіант, коли депутатська недоторканність не діє. Це коли її знімає народ.
— Шеф, вони, ета рагульня, уже в коридорі. Ломляться у двері! Шо дєлать, шеф?
— Стрєлять! Стрєлять на пораженіє!
Тупі постріли розрізали димову завісу. Кулі літали наосліп, бо у диму не було видно уже нікого й нічого. Заволокло темрявою, і з-під куряви цієї, що раптом здійнялася на історичному гостинці, чулися зойки і крики, голосіння і плачі. Із димових ковдр вибиралися вогненні язики і повзли по стінах, поїдаючи всіх і вся. Піднімалися ввись, пожираючи портрети, що безвладно височіли, а відтак злітали ниць у геєну вогняну, яка не щадила нікого…
