Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— Та він до геополітики далекий. Про що ти говориш?

— Я знаю, до чого він близький. Кордон за визначенням — контрабанда. По всьому світу. Більшою чи меншою мірою, залежить від того, наскільки держави, яким належать ці кордони, культивують, чи навпаки, контрабанду, яка, до речі, є цілком реальним рушієм світової економіки. А що таке кордон із європейським ринком для світового наркотрафіку? Із Афганістану. Із Середньої Азії. І в Європу з її 300 мільйонами зажирілих ротів. Чорний інтернаціонал поставив його контролювати цей трафік. От хто такий твій Гоша. Одного міліграма дурману через кордон досить на десять таких твоїх шуб.

Оля слухала і неначе відчувала, як їй в’януть вуха. Те, що говорив Василь, було новиною для неї. Аж тепер до неї доходило, звідки справді можуть бути ті потоки багатств, що стікалися до їхньої сім’ї. Вона склеювала фрагменти почутих чи побачених уривків, які надто плавно влягалися у рамки відкриття, яке щойно, як грім із неба, було виголошено.

— Ти мене вбив. — Вона похитнулася і схопилася за одвірок як за порятунок після приголомшливого удару.

— Ти вчора канал «Полонія» не дивилася? — Василь неначе вирішив добивати її. — Взяли там наркоділера з України. Якась там знайома назва фірми промайнула. Боюсь, щоб то не був його подільник.

Але доведена до автоматизму живучість, яку прищепив їй Петро, швидко повернула її до тями. Навіть якщо Василь говорить правду, то що робити? Летіти до річки і топитися. Чи голосити посеред села з розпуки? Та ні. Ні Петро, ані вона — не такі, щоб ламатися від отруйних слів цього невдахи.

— Та то дрібниці. У нього недоторканність. Так ми з тобою забалакались, що забула, чого прийшла. Може, ти б не стояв тут так намертво? Я вже звикла до його вивихів. Ну, біситься із жиру. Ну, дах йому поїхав. Та хай будує собі той саркофаг чорнобильський. Що, тобі шкода? Ну нехай вмирає, як хоче. Відчепися ти від нього. Зрештою, ти сам кажеш про руки у крові. Так, він бандит. Ти це знаєш, і я це знаю. Я за тебе потерпаю. Он ходить по хаті і повторює речитатив: через мій труп, через мій труп. Хороша підказка, братан, хороша підказка, братан. Уже набралося стільки, що ця остання крапля може зірвати його. Ти сам кажеш, що він звір.

— А ти мене лякати прийшла?

І знову на іншому регістрі зазвучали струни її душі. Ну як їй розриватися між ними двома, такими далекими одне від одного? Її не вистачить, щоб стати мостом. Надто далеко вони розійшлися врізнобіч. Так далеко, що далі не буває.

— Я боюся за тебе. — Її спонтанне схлипування не могло сприйматися як жіноча грайливість, а він їй не вірив. — Бо я люблю тебе, як тоді у восьмому класі. Коли ти читав мені свій перший вірш. Я ніколи не переставала тебе любити. Просто я не могла бути поруч із тобою, бо це дуже важко, це нестерпно важко бути, як ти. А що я? Я слабка, немічна. Я прийшла, бо боюся за тебе!

Василь знав ціну словам Петра. Те, що поглинало його єство, не було страхом, але обдавало свідомість неначе зимним лезом. Напевно, цього не уникнути, бо й так надто довго вони жили разом на цьому світі. Надто довго терпіли цю нестерпну тісняву. Двом їм замало місця тут, на цій маленькій планеті. Мусило колись так статися — або він, або я. І от вона прийшла оголосити його вирок. Він також більше терпіти не хоче. Принаймні, це по-чоловічому з його боку.

— Через мій труп він переступить. Як переступив уже через багато трупів замордованих ним і такими, як він. А якщо це мільйони, десятки мільйонів? Невже вони думають, що будуть топтатися по цьому нужденному народу вічно і безкарно? Невже вони думають, що ці мільйони — уже трупи для них? Живі мерці на згарищі, на яке вони перетворили Україну. А ти знаєш, я навіть тобі вірю. Хоча відтоді, коли я у тому заґратованому броньованому мерсі побачив тебе у вельоні весільному поруч з ним… Один Бог знає, чого вартувало мені це пережити. Ти кажеш, що я не такий. Ні, я дуже слабкий. Цієї миті я вперше у житті відчув, який я слабкий. Який я можу бути немічний і розчавлений. А щодо поховання твого фараона, то нехай його народ хоронить.

— Слава тобі, Господи. Який ти розумник, що не береш це на себе, — аж не вірилося, що уся ця цвинтарна затія може обійтися без крові. — Я йому так і передам. Ніяких трупів! Брат твій не буде заважати тобі вмерти. А референдум? Знаю я той народ. Він за тобою не піде. Він за ним піде.

— Чи знову під нього ляже. За гроші.

— Правда гірка, але правда. Народ за таких, як ти, не голосує.

Важко було заперечувати. То була не просто констатація, а якнайточніший діагноз. Кожен народ обирає собі того, на кого заслуговує. Не треба йому іншого — гіршого чи кращого. Тут — аптечна, до мікронів, точність. Жорстока штука, ця демократія. Але нічого кращого люди не придумали. То таки правда: він з братом у їхній вічній дуелі розійшлися по полюсах, а народ навіть не секундант. У їхній пожиттєвій дуелі народ — з ним.

— А ти знаєш, це буде тест. Для народу. Момент істини. Точка біфуркації. Ефект мінімаксу, коли мінімальні дії призводять до максимального ефекту. Момент виверження вулкана. Це відбувається водномить. Остання крапля сповнює чашу. Ніч найтемніша перед світанком. А відтак спалахують досвітні вогні! І криваве марево заграв запалює новий день! Гей, Народе? Чи змінилося що-небудь у тобі від часів