Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

Гоші особливо імпонувало це улюблене слово практично всіх президентів — стабільність. Щоб завтра було так, як сьогодні. Як усе просто для повного щастя. Живеш день за днем, а стабільність крокує за тобою поруч, як охоронна ходяча грамота. Що тут говорити, народному депутату стабільність дає ця омріяна багатьма, але осягнута, і то за великі гроші, одиницями недоторканність. Дуже важливо знати, щоб не снилися жахи, що тебе не загребуть вночі прямо з ліжка. Навіть удень не так просто взяти за шкірку депутата. Відмашка президента, подання генпрокурора, кворум для голосування, голосування — пі-пі-пі. Поки воно пі-пі, можна чкурнути ого як далеко. Поки триває процедура. Бо демократія — це процедура, протягом якої можна змитися.

Капець був настільки талановитим нардепом, що всю цю політичну трахомудію засвоїв ще під час першого «созива». Любив недоторканну стабільність і спав спокійно. А тут…

— І коли його взяли? В условіях крізіса проскочив. А тепер, на ровном місці. Йолкі-палкі.

Едік поклав йому на стіл витяги із польської преси.

— Бос, я говорив, шо нада нам і в Польщі прикупить хотя би один мандат. Для Кулянди. Ви ж його називаєте — наш комісар по ЄС, а він без мандата, без неприкасаємості, — народний депутат Сікач нагадав народному депутату Гоші про його парламентський промах.

— Тут ти правильно крітікуєш шефа, Сікач. А чого ти не настояв? Я думаю, шо мандати вєздє покупаються. Коли ми пушки отправляли в Африку, я говорю, давай для пущєй вєрності купимо мандата тому пірату главному — чим Сомалі хуже України? А наш, етот, із оборонекспорта, сміється, говоре: у піратов єсть мандат — «калаш» називається. І шо, з товаром взяли?

— Повна партія. Причом маркіровка — Кандагар. Вищий сорт. Сто кіло гашиша отмєнного, як пудра кухонна. Шеф, я не хотів вам говорить, але ви знаєте того Балянду, чи як його — Кулянду. Ненадьожний він. Здасть він нас з потрухами.

То було саме так — міг здати. Як не раз це робив на зоні. Коли запахне йому під носом підсмажена власна шкіра — засуне кинджал під лопатку найближчому братану. Гоші якось так гірко стало у роті, неначе там у нього знаходиться його душа, надто стривожена такою-от міжнародною нестабільністю. Але що Кулянда. Взяли його там «з полічним». Але хто взяв — от де заковика.

— І треба же, еті європоци. Ми до них курс на євроінтеграцію двігаєм, так сказать, кістьми лягаємо согласно європейського вибора, а вони нашого пацана загребли. Вот поїду следущий раз в ПАРЄ — я ж там член Совєта Європи, і виступлю: шо ж ви, рєбяти-демократи, не по понятіям работаєте? Била — не била. Буду виступать у Європарламенті. Тут без надобності. А там от нужда крайня…

— Бос, йо-майо! — Сікач, що за звичкою завжди сідав біля вікна й автоматично вів спостереження, підскочив. Неначе це його підсмажили.

— Шо? Конвой з ЄС прибув? — Гоша його ще таким переляканим, цього горілу, не бачив.

Селом брело горе із нуждою на плечах. У тій торбі теплилася надія, що, мов крила, відривала від землі і несла на зустріч із невідомим, гострим і солодким, не на ногах, як завсігди ходить людина по світу, а понад поверхнею планети, коли уже земне тяжіння втрачало свою універсальну владу над тілом, прикутим до дороги життя, що веде невблаганно, як кончина, у провалля небуття.

Селяни йшли на поклик захищати своє місце у підземеллі, бо під сонцем їм цього місця не стало. Їм затулили просвіток, і щораз воскресаючий день на світанні лягав тягарем, який на худих раменах треба було донести до вечора. І відтак — знову поринання у ніч, яка щораз ставала репетицією прощання, бо душа сплячого упокоюється, як тіло вмираючого.

А тепер-от і ніч затуляють. Не дають вмерти. Позбавляють місця на тім світі, хоча то душа піде туди, а тіло залишиться тут. Закопаним у земну кулю, як було від початку і буде до кінця віків. Бо волею Всевишнього ти прийшов і підеш — без чужого дозволу тут народився і так само без санкції земних промислів умреш. Бо кожен, хто народився, мусить умерти.

А тут… Не дають тобі вмерти. Забирають у тебе ті два квадратних метри земної суші, яким ти гадав, що володів, бо думки були завше — як жити, а як умерти — то нащо думати. То у житті хто нагорі, а хто у долині, а у вмиранні — всі рівні. Але ні. Нема рівних. Рівніші, що обідрали тебе до нитки на цій велетенській території життя, відбирають у тебе суверенне право на твою територію смерті.

Селянин — не філософ, щоб морочити собі голову, — чомусь то так заведено, що депутат — озолочена мумія, а він — батрак, що тягне свого плуга кам’яним полем. Нестерпно, але змирився. Тягне і мовчить. Терпить, але ні пари з уст. Але раптом обухом по голові: поховати його десь одного разу — у проміжку від коляди і до коляди