Брати, або Могила для «тушки» - Василь Андрійович Базів

— буде нікуди. Ну як же так? Ну як ти постоїш за себе, коли уже тебе не буде?

А як не постоїш після смерті — мусиш робити щось за життя. Аякже. Іди зараз — щось роби. Дома не сиди. То хата твоя може бути скраю, а могила має бути там, звідки її видно з небес. Поруч із хрестами предків.

Тому не було у Задвірцях ні хатини, ні родини, ані душі бодай одної, яка би не потягнулася на церковні сходи.

На віче. Із порядком денним, нечуваним во віки віків: у простих смертних відбирають цвинтар. А вони ж таки смертні, що достеменно відомо. І що робити?

Голова парафіяльного уряду стояв на найвищій сходинці і виглядав знизу як начальник небесної канцелярії. Ці сходи вели увись, до храму, у якому кожного з них будуть відспівувати колись у Судний день усім селом, а відтак звідси — в останню путь.

А там? А там місця не буде.

— Хто сказав, що пам’ятники — мертві? Кам’яні чи залізні, але вони нігди не мовчать. Якби вони мовчали, то нащо вони людям, ті пам’ятники? Аби не дати затьмарити нашу пам’ять. Тому ми їх воздвигли у кожному селі ще у 90-му році. Щоб ти, наш Пророче, не дав нам вмерти у ганьбі. — Василь Петрушка розмовляв із Тарасом Шевченком, а поміж ними двиготіла, як розколисане море, заспана і многолика, стожила і німа рушійна сила історії. — Ану, браття, послухайте, що він нам каже. Бо для того ми його покликали у село на майдан навпроти церкви, аби його слухати. Ану, що Тарас Григорович бачить, дивлячись на нас? — І далі, як глас волаючого у пустелі безнадії, почувся плач національного предтечі:

Світе тихий, краю милий, Моя Україно, За що тебе сплюндровано, За що, мамо, гинеш?.. Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають.

— А що діється, Тарасе, у нашому селі із його садками вишневими коло хати? Що ти бачиш звідтам із небес у таких самих споконвіків українських Задвірцях тут під Карпатами, як і у своїх Моринцях понад Дніпром?

Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває.

— Гіркі твої пророцтва, Тарасе. Ти як у дзеркало дивився понад сто літ тому. Ти усе бачив у тому дзеркалі, нашу душу українську, яка виділася тобі, як

…начетверо розкопана, розрита могила.

— І чому то так сталося в нашій Україні, яка нині, неначе й на волі, а постала перед світом, як розрита могила. Чую, чую, що ти кажеш:

Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами. І навіки прокленетесь Своїми синами!

— Сталося так, як ти сказав. Бо братолюбія твого жаданого нема. Є вампіри, які п’ють кров із рабів отих німих, яких ти озолотив своїм словом. — Василь вів цей діалог через століття, але здавалося, що їх справді двоє.

Люди позирали то в один, то у другий бік, то на голову свого уряду, то на пам’ятник, і усім їм купно вірилося, що то ожив Кобзар і з-під брів своїх суворих протикає кожного колючим поглядом і піднімає — зі скрипом і спротивом — рабів з колін. І кожен відчув, як він підноситься понад самим собою, виходячи із шкаралупи власного єства, і вливається у тіло вселенське, яким є народ. Кожен чув, що перестає бути обділеним і безсилим одинаком, а стає всемогутнім і нездоланним носієм могутнього Велета. І сила цього помноженого Звіра розривала гідністю і люттю жилаві руки, які уже не звисали немічними кінцівками, а піднеслися вгору і розгойдували атмосферу дзвонами непокори.

— І що нам діяти із цією наругою? — Голова громади уже не мав