Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
Він жбурнув документ секретарю, і аркуші розсипалися по столу. Ендрю моментально їх склав, і стіл знову мав бездоганний вигляд.
Я ковтнув слину.
Дункер повернувся до мене і несподівано спокійно, з посмішкою, простягнув руку.
— Доброго дня, Алане.
І я увійшов за ним у святая святих. Посеред просторого кабінету височів величезний трикутний письмовий стіл, одним із кутів спрямований на відвідувача. Він сів за стіл і показав мені на крісло навпроти, дуже вишуканого дизайну, але до того ж незручне…
Вікно було відчинене, проте звуки з вулиці долинали приглушено, ніби їм не дозволялося долітати до останнього поверху офісної будівлі. Над дахами виднівся кінчик обеліска на майдані Згоди, а на віддалі маячила вершина Тріумфальної арки. З вікна долітав легкий вітерець. Повітряний струмінь був прохолодний, але начисто позбавлений запахів. Якийсь мертвий вітер.
— Прекрасний краєвид, правда? — сказав він, зауваживши, що я дивлюся у вікно.
— Так, гарно. Але шкода, що на вулиці Опера немає дерев, — відгукнувся я, щоб розтопити кригу. — Сюди доносився б запах зелені…
— Це єдина вулиця в Парижі, де немає дерев. І знаєте чому?
— Ні.
— Коли Осман проектував її на замовлення Наполеона Третього, він піддався на вмовляння архітектора, який зводив будинок Опери. Той хотів, щоб ніщо не порушувало перспективу від Палацу Тюїльрі й не затуляло його творіння. Простір мав бути відкритим.
До кабінету влетіла муха й закрутилася навколо нас.
— Ви хотіли мене бачити, — сказав Дункер.
— Так. Дякую, що не відмовилися прийняти.
— Слухаю вас. Чим можу служити?
— Я хотів би поділитися деякими міркуваннями, які могли б істотно поліпшити роботу офіса.
Він ледь помітно звів брови.
— Поліпшити?
Я розробив стратегію переконання шефа, і полягала вона в тому, щоб проникнути в його світ і вбудуватися в нього за допомогою понять «ефективність» і «рентабельність». Ці слова без упину сипалися з його вуст. Ними були продиктовані всі його рішення. Я мав спробувати довести йому, що мої міркування відповідають його інтересам.
— Так, істотно поліпшити, на благо всіх нас і в ім’я підвищення рентабельності компанії.
— Рідко, коли двоє бажають одного й того ж самого, — зауважив він, напустивши на себе зацікавлено-глузливий вигляд.
Він почав із позиції сили.
— Ну, хіба що скромний службовець захоче працювати краще…
Муха приземлилася на його стіл, і він змахнув її рукою.
— Якщо вам серед нас не подобається, Алане…
— Я цього не говорив.
— Не дратуйтеся так.
— Я не дратуюся, — відповів я, намагаючись здаватися якомога спокійнішим, хоча мені й хотілося викинути його у вікно.
А якщо він спробує навмисно витлумачити мої пропозиції криво й хибно, щоб збити мене з пантелику?
Не поспішай із відповіддю. Катуй його запитаннями. Запитаннями.
— Утім, — знову почав я, — який зв’язок між моєю думкою, що службовець може хотіти працювати краще, і вашої гіпотезою, що мені тут погано?
Три секунди мовчання.
— Мені здається, це очевидно. Хіба ні?
— Ні. Що ви маєте на увазі? — запитав я, щосили намагаючись підтримувати люб’язний тон.
— Річ у тім, що зовнішні причини не пояснюють поганих результатів.
— Але мої…
Не виправдовуйся. Став запитання. Спокійно…
— А в кого погані результати? — знову почав я.
На його обличчі з’явилося роздратування. Муха сіла на авторучку. Він знову її зігнав і змінив тему розмови.
— Ну, добре, які ж ваші міркування з приводу того, що саме можна поліпшити?
Що ж, здається, я здобув першу перемогу.
— Перш за все, мені здається, треба взяти ще одну асистентку — на допомогу Ванессі. Вона дуже перевантажена і, відповідно, перебуває в стані постійного стресу. Друга асистентка могла б також друкувати замість нас наші звіти. Я підрахував, що консультанти витрачають близько двадцяти відсотків свого часу на заповнення звітів про співбесіди. З огляду на нашу середню зарплату, це для підприємства нерентабельно. Якби у нас була друга асистентка, вона б стенографувала під час співбесіди все, що потрібно для звіту, а потім передруковувала. А час, що звільнився, ми, консультанти, використовували б для тієї роботи, яку можемо виконати тільки ми.
— Ні, кожен консультант зобов’язаний друкувати звіти сам, таке правило.
— Саме це правило я і ставлю під сумнів…
— За хорошої організації це багато часу не забирає.
— Але логічніше було б доручити цю роботу тому, у кого зарплата нижче. А консультантам краще б поратися коло вигідніших для фірми справ.
— Саме якщо прийняти ще одну помічницю, рентабельність різко впаде.
— Навпаки, я…
Припини сперечатися. Став запитання.
— Через що ж це трапиться?
— Доведеться збільшити зарплату персоналу для обслуговування.
— Але коли в консультантів звільниться час, який вони витрачають на заповнення паперів, у них відразу підвищаться показники. Зрештою фірма виграє.
— Не думаю, що показники від цього сильно підвищаться.
— Чому ви так уважаєте?
— Усім відомо: що менше навантажуєш працівника, то менше він виконує.
Став запитання. Чемно і м’яко…
— Усім відомо? А хто ці всі?
Кілька секунд він шукав потрібні слова, і очі його забігали туди-сюди.
— У всякому разі, я це знаю.
— А звідки ви це знаєте?
Муха сіла йому на ніс. Він зігнав її вже не на жарт роздратованим жестом.
— Я знаю, як це буває!
— А вам уже доводилося експериментувати?
— Так… тобто ні… Але я й без того знаю!
Щоб у нього не було ні найменшого приводу дорікнути мені в агресивності, я зробив трохи дурне обличчя — удав, що ну нічого не втямлю…
— Звідки ж ви можете знати, якщо ви… не намагалися експериментувати?
Мені здалося, що на лобі в нього блиснули крапельки поту — а може, це був плід моєї уяви. Але в будь-якому разі гідної відповіді він не знайшов.
— Хіба ж ви скажете, що, як у вас стане трохи менше роботи, ви опустите руки та працюватимете дедалі менше?
— Я — то інша річ! — вибухнув він, але швидко опанував себе. — Слухайте, Алане, я починаю думати, що ви — ще той нахаба!
Ось! Нарешті! Я витримав паузу.
— Нахаба? — сказав я, зручніше влаштовуючись у кріслі. — Ви ж самі днями публічно довели, що в мене відсутня впевненість у собі…
Він скам’янів. На
