Бог завжди подорожує інкогніто - Лоран Гунель
— Чи є спосіб вийти із цього пекельного кола? — спитав я.
— Немає визначеного способу. Вийти складно — доведеться докладати зусиль…
Він нахилив голову набік, зронив ще краплину на купку, але злегка дмухнув, спонукаючи краплю прокласти собі інший шлях додолу.
— Крім того, — вів далі він, — таких зусиль треба докладати тривалий час. Наш розум дуже звикає до одного типу мислення, навіть якщо таке мислення й несе страждання.
Він знову зронив краплю на вершечок — і та покотилася старою стежкою.
— Що треба робити? Ось що…
Він знов дмухнув, як минулого разу, — і нові краплі почали стікати новою доріжкою, прорізаючи її дедалі глибше, тепер уже в новому напрямку. Якоїсь миті він припинив дмухати, але краплі й надалі обирали вже новий шлях.
— …треба привчати мозок до нового. Досить часто змушувати продукувати думки з позитивними асоціаціями, відтворювати позитивні емоції, допоки нові нейронні зв’язки не сформуються, не закріпляться і, зрештою, не закарбуються. Для цього потрібен час.
Я продовжував дивитися на гарненьку оранжеву купку, тепер із двома чіткими, глибокими стежками.
— Не можна видалити погані звички розуму, — сказав він. — Але можна додати нові звички і зробити так, щоб вони стали непереборними. Ти сказав, що людину неможливо змінити. Але можна показати шлях — і спонукати людину піти тим шляхом.
Я замислився. Наскільки глибокою була стежка невпевненості в собі в моєму мозку? Чи зможу я колись пробити шлях упевненості, непохитності перед різноманітною критикою? Чи розвину в собі внутрішню силу, від якої вороги припинять атакувати, бо побачать, що я вже не найслабший серед усіх?
— Що ж ви пропонуєте робити, щоб подолати цю проблему?
Він поставив склянку і налив собі білого вина. Відтак він спокійно влаштувався в кріслі та ковтнув.
— Спочатку знай, що я дам тобі завдання, яке ти виконуватимеш щодня протягом… ста днів.
— Сто днів!
Не стільки мене налякало, що я так довго виконуватиму завдання, скільки перспектива бути під владою Дюбрея ще плюс усі ці сто днів…
— Саме так, сто днів. Я щойно пояснив тобі: нові звички не створюються за один день. Виконуватимеш мої завдання протягом тижня — не зміниш нічого. Геть нічого. Треба закарбувати навичку, повторюючи її достатньо довго, щоб ефект від неї закріпився.
— Про що йдеться?
— Завдання просте, але це новий досвід для тебе. Щовечора ти витрачатимеш кілька хвилин, згадуючи день і записуючи три дії, які ти виконав протягом нього і якими ти пишаєшся.
— Я не певен, що щодня вчиняю бодай одне геройство.
— Мова не про геройство. Це можуть бути зовсім дрібниці — не обов’язково в офісі. Можливо, ти витратив час і перевів незрячу людину через вулицю, хоча поспішав. Можливо, ти повідомив продавця, що він помилився на твою користь, даючи тобі решту. А комусь просто скажеш усі приємні слова, які вважаєш доречними щодо нього. Будь-що — аби йшлося про дещо, чим ти можеш пишатися. Зрештою, мова не тільки про вчинки. Тобі достатньо відчути задоволення від того, як ти зреагував, що ти відчув, пишатися, що ти лишився спокійним за ситуації, за якої зазвичай нервуєш.
— Зрозуміло…
Я був трохи розчарований. Я думав, що зараз він мені дасть завдання з більш чіткими наслідками — розумніше завдання…
— Проте… чи справді ви гадаєте, що це дасть мені розвинути впевненість у собі? Це ж настільки просто…
— О! Одразу видно, що ти — не чистий американець. Французьку природу не сховати. Для французів ідеї завжди мусять бути складними, інакше тебе запідозрять у тупості! Ось чому все в цій країні так складно. Тут усі обожнюють сушити мозок!
Через ці його слова я згадав, що в нього був акцент, походження якого я не міг збагнути.
— Насправді ж, — продовжував він, — не існує єдиного рецепту, щоб одразу ж стати впевненим у собі. Треба уявляти, що завдання, яке я дав тобі, — це велика снігова грудка. Я штовхаю її згори — а ти, якщо бігтимеш за нею достатньо довго, поки вона набиратиме розмірів, зможеш зрештою побачити лавину позитивних змін у своєму житті.
Я був переконаний щодо одного: впевненість у собі була моїм ключем до налагодження багатьох сфер; варто її розвинути — і життя моє стане пречудовим.
— Таке завдання, — казав він далі, — допоможе тобі свідомо оцінювати, що доброго ти зробив, чого досяг щодня. Потроху ти почнеш спрямовувати увагу на твої якості, цінності, на все те, що робить тебе хорошою людиною. Відчуття особистої цінності швидко закарбується тобі в голові — ти впевнишся у ньому, а відтак — жодна атака, критика, докір не зможуть тебе дестабілізувати: це просто тебе не чіпатиме. Ти станеш здатним навіть дозволити собі розкіш прощати та співчувати нападнику…
Співчувати Марку Дункеру мені геть не хотілося. До того, вочевидь, було ще надто далеко…
Дюбрей підвівся.
— Ходімо, я проведу тебе. Уже пізно.
Я попрощався з Катрін, яка дивилась на мене, як на піддослідне звірятко, і пішов за ним. Ми обійшли палац по садку. Вечоріло. Повітря сповнювалося таємничістю.
— Збудувати такий будинок і облаштувати такий парк коштувало, мабуть, багато зусиль. Не дивно, що ви наймаєте служок.
— Без них справді складно обходитись.
— Але я б не почувався вдома затишно з усім цим натовпом. Вони постійно тут живуть?
— Ні. Вони всі йдуть о десятій вечора. Уночі я тут сам.
Ми пройшли впритул до великого кедра, який пестив землю нижніми гілками, мов руками в широких голчастих рукавах, розпускаючи аромати смоли в повітрі.
Сталін лежав, не зводячи з мене очей, — авжеж, вичікував на зручну мить, щоб кинутися на мене. Я побачив, що позаду нього стояла не одна, а чотири буди.
— У вас що, чотири собаки?
— Ні, усі чотири буди — для одного Сталіна. Він щоночі обирає собі буду, у якій спатиме. Крім нього, ніхто не знає, де він спатиме, — така вже в нього параноя.
Іноді мені здавалося, що я зайшов до божевільні.
Я повернувся до Дюбрея. Від ліхтарів обличчя його здавалося блідим.
— Я б хотів знати одну річ, — порушив я тишу.
— Слухаю.
— Ви опікуєтеся
