Ідеаль, або На поміч, пардон - Фредерік Бегбедер

— Ні. Це кохання. Люди мріють про те, щоб кохання тривало якомога довше. І подружні пари тримаються не лише на бажанні. Навіть секс ліпший, якщо кохаєш. Жінками не можна отак розкидатися. Адже часом приязнь виникає поступово, здається, ніби таємниця коханої істоти відома, та потім помічаєш, що вона незбагненна, і ця радість взаємного розуміння і постійні відкриття породжують у душі відчуття, що кохання вічне. А міняти щовечора одне тіло на інше, та ще й недосвідчене, означає по-дурному ганятися за втіхою, яка стає дедалі більш невловна й ілюзорна… Це прямісінький шлях до злочину. Убивцею стають не від подружнього життя, а від самотності. Людині хочеться будувати щось удвох, разом з рідною душею…

Пауза. Сергій приголомшено дивиться на мене.

— Октаве, ти здурів?

— Ні, я серйозно… Від кохання можна померти.

— Ти справді кажеш те, що думаєш?

— А ти так і подумав, еге? Ха-ха-ха, гарно я взув тебе!

— Негіднику! Французяко клятий! Ні, ви чули, дівчата, що він мені оце торочив, цей motherfucking frantsuzik?

Не міг я довго опиратися світському цинізму, хоч він мені й набрид. Щиро закохана людина під час таких збіговиськ тільки зіпсує всім настрій, а я не хотів, щоб Лєна дивилася на мене як на ніякового і загальмованого телепня.

— Знаєш, яка відмінність поміж шлюбом і розлученням? Весілля справляють лише раз, а розлучення — щодня.

— Тим-то розлучатися набагато марудніше, ніж одружуватися.

— Вірність — єдиний спосіб, щоб джиґатися без презерватива.

— А ще грошенята.

— До питання про гроші: на найближчих виборах тобі доведеться обирати поміж двома кланами: Абрамовича-Путіна й Березовського-Ходорковського.

— СТУЛИ ПЕЛЬКУ, ОКТАВЕ! Клянуся головою Стівена Сігала, тобі ліпше не вимовляти ці імена в моїй присутності, второпав? — (Він жмакав мій піджак від «Прадо» шаленими червоними лапами).

Ми пречудово ладнали з Сергієм, поки не зводили річ про діряві нафтогони і внутрішню політику. Як і кожен мільярдер, Сергій оточував себе юними модельками і задурманеними джет-сеттерами. Коли він котив броньованим джипом через Москву, за ним завжди мчало авто з охороною, озброєною до зубів, і лімузин, по самісіньку зав’язку напханий п’яними й обкуреними дівчатками. Я під’єднував свій айпод до автомобільного радіо і виконував роль діджея на колесах (ось мій плей-лист: «2 Many DJ’s», «The Methadones», «Prodigy», Джастин Тимберлейк, «Aerosmith» і «ABBA»). Я сяк-так допомагав йому поновлювати його гарем, та ми з ним однаково потрібні були одне одному. Так народжується справжня дружба. Кинувши ключі паркувальнику у фраці, ми пірнали у юрму викидайлів з мікрофонами у вусі та фізіономістів у чорних футболках з кобурою при боці. Спершу дівчата були приголомшені кількістю квадратних чоловіків, яких доводилося відпихати, щоб просто повечеряти в модному ресторані. Щоразу, заходячи до зали піщаної барви, Сергій волав:

— Тут є чеченські виродки? Нехай забираються відціля на хрін!

Наші подруги вдавано лякалися, побачивши, які він кидав чайові простісінько на долівку. Та минало декілька днів, і вони вже замовляли шампанське «Кристал» по двадцять тисяч євро за пляшку і брали участь у груповому сексі на кораблі, як усі нормальні дівчата. Сергій усе планував до щонайменших подробиць: у Сен-Тропе у нього було три яхти, на двох менших стояли прожектори, котрі освітлювали головну. Ми літали туди на одну ніч його літаком. Дівчата швиденько пристосовувалися до такого способу життя. Одна, пам’ятаю, сказала якось:

— Я не маю діла з хлопцями, у яких price/earning ratio[62] нижче вісімдесятьох.

А друга, коли я запитав, за кого вона збирається голосувати на президентських виборах 2008 року, відказала:

— Обожнюю «Діор».

Попростягавши ноги біля низьких, запорошених снігом столиків у «Шатуші», «Опера-клубі» чи «Сімці», під звуки «Balkan Groove», вони порівнювали розміри своїх годинників, скаржилися на кондиціонер у літаку і цілісіньке літо сякалися. До дурману вони звикали хутко, тож зірватися з цього гачка їм було нелегко.

— А нехай йому! Знову юшка з омара!

Просто жах, як швидко сходять унівеч декотрі дівчата. Через той дурман вони втрачають кілограмів з десять за два тижні, щоки їхні западають, груди в’януть. Рум’яні личка стають сірі мов попіл. Вони більше не всміхаються, або ще гірше буває — всміхаються безперестану, та усмішка їхня фальшива. На ваших очах вони потроху стають шматами. Посеред вечері раптом зойкають: «От халепа! Забула свого водія!» Блюють у вертольотах, нацмулившись рожевого вина. Дарма вони так хутко сходять на пси, адже їх відразу ж безжально викидають на смітник.

Проблема полягала в тому, що моя дівчина була не така, її круглясті перса, ямочки на спині… Я обачно не виставляв її напоказ, тож повсякчас боявся двох речей: що її одіб’ють у мене або що вона перестане бути найкращою. Я уважно стежив за всіма — й за чоловіками, що становили реальну загрозу для мене, і за потенційними суперниками. Хтозна, чого я більше боявся: чи того, що Лєна піде до іншого, чи того, що вона виявиться гірша від своєї сусідки. Я повсякчас був насторожі. Життя моє стало низкою вирячених очей і поглядів крадькома. Я був хлопець найвродливішої дівчини на світі, тобто найбільш недовірливий чоловік у Росії. Я так улягаю чужому впливу, панотче, що це жах просто. Пам’ятаю, якось зсунувся з глузду через одну дівку. Авжеж, то була Таня з Нижнього Новгорода, я казав вам про неї на початку року. Варто було двом моїм друзям зауважити, що вона здоровецька мов коняка і ноги в неї цибаті, та й усміхається вона самими яснами, як я перестав з нею навіть балакати. Я не обираю, кого кохати, просто надаю змогу іншим вирішувати за мене, й так воно було завжди. Я взагалі сам нічого не обираю — ні роботи, ні дівчат. Я ніколи нікому не кажу «ні», це для мене дуже важко. Пливу собі за течією, бо мені хочеться, щоб усі мене любили, і не хочеться розчаровувати людей. У певному розумінні, я радше поплавок, ніж людина.

10

Пані й панове, welcome to the official Saint Petersburg's «Aristo Style of the Moment Contest»![63]

Режисер погасив світло в залі, щоб глядачі нарешті зааплодували. Дівчата за сценою дригоніли від холодюки і розтирали одна одній руки, очікуючи своєї черги вийти на подіум. Матінки чи тітоньки часом щипали їх за щоки, щоб вони мали ліпший вигляд, чи піднімали їм груденята в боді, щоб вони впадали в око. В декотрих конкурсанток чорніли кружала довкола очей, бо вони всеньку ніч пиячили в «Забава-барі» чи в «Онєгіні» — цих забракують першими. Українець Омар Арфуш вимагав нагнати кандидаток, що ремигали