Проби - Мішель Монтень
Якби в такій досконалій дружбі один міг щось подарувати іншому, тоді той, хто прийняв послугу, зобов'язав би тим самим друга, оскільки обидва над усе прагнуть чинити добро одне одному, і той, хто дає змогу й оказію для цього, робить добре діло, даючи приятелеві змогу здійснити своє найпалкіше бажання. Коли філософові Діогенові забракло грошей, він хвалився, що зажадає від приятелів вернути йому борг, а не що попросить у них грошей. І щоб показати, що це буває насправді, я наведу один чудовий приклад з античності.
Евдамід, коринтянин, мав двох приятелів, Хариксена, сикіонця, і Аретея, коринтянина. Уже на Божій дорозі (він був убогий, а двоє його приятелів багаті), Евдамід склав таку духівницю: «Легую Аретеєві годувати мою матір і втримувати її на старощах, а Хариксенові видати заміж мою дочку і дати їй найбагатше віно; а в разі, якщо один із них зійде зі світу, нехай його дідичем буде той, хто залишиться жити». Свідки тестаменту посміялися з нього; але виконавці прийняли його текст із особливою втіхою. І коли за п'ять днів один із них, Хариксен, помер, Аретей, перебравши на себе його повинності, став ревно піклуватися про Евдамідову матір, і з п'яти талантів, які становили його маєток, одну половину дав у посаг власній одиначці, а другу — Евдамідовій цурці й справив їм весілля одного й того самого дня.
Оце вам вимовний приклад, — але з однією сказою: Евменід мав двох приятелів, замість одного. Я веду мову про неподільну дружбу: кожен віддається приятелеві так сповна, що йому вже нічого пропонувати комусь іще; навпаки, кожен побивається, що не може подвоїтися, потроїтися, почетверитися і що не має кількох душ та кількох воль, аби всі присвятити другові. У звичному приятелюванні можна своє почуття ділити: у тому любити його вроду, а в тому сумирність, у тому щедрість, а в тому батьківські або братерські почуття і так далі. Що ж до приязні, яка посідає душу і панує над нею всевладно, то тут роздвоїтися годі. Якби обидва одночасно зажадали допомоги, до котрого б ви поспішили? Якби вони зажадали послуг прямо протилежних, як би ви дали собі раду? Якби хтось звірив вам таємницю, яку непогано було б знати другому, як би ви вив'язалися?
Єдина і досконала приязнь звільняє від усіх інших зобов'язань. Таємниця, яку я присягався не зраджувати нікому, я можу без кривоприсяги звірити тому, хто є не ким іншим, як мною. Що й казати, подвоюватися — велике диво, і велич його невтямки тому, хто править про потроєння. Найдосконаліше не може мати чогось рівного собі. Хто припускає, ніби я можу любити двох однаково сильно і ніби вони можуть любитися між собою і любити мене так, як я їх, той множить, обертаючи на якесь дивовижне братерство, щось єдине і цільне, щось таке, що саме з себе є чимось винятковим у світі.
Що ж до решти, то цей приклад чудово відповідає тому, що я розповів: адже Евдамід, доручаючи приятелям подбати про його потреби, вбачає в цьому свою ласку та доброчинство щодо них. Він робить їх спадкоємцями своїх щедрот: дає їм до рук змогу вчинити для нього добро. І без сумніву, сила дружби виявляється тут яскравіше, ніж у вчинку Аретеєвім. Ці всі речі — темний ліс для того, хто сам їх не спізнав. Що ж до мене, то я даю щонайвищу оцінку відповіді молодого воїна на запитання Кіра, за скільки віддав би він коня, на якому виграв приз на верхогонах, і чи не хотів би проміняти його за царство: «Ба ні, пане; але я залюбки віддав би його, якби міг натомість знайти приятеля, гідного зв'язку, здобутого таким коштом».
Незле він висловився отим «якби міг знайти», бо легко знаходяться лише люди, гожі для поверхового приятелювання. Але для такої дружби, в яку вкладаєш до останку всі багатства душі, махнувши рукою на решту, треба, звичайно, аби всі твої мотиви були бездоганні й чисті.
Для підтримання стосунків, які заводяться з якоюсь певною метою, досить лише усувати ті гальма, що цій меті заважають. Мене не обходить, до якої віри признаються мій лікар чи адвокат. Ці речі не мають нічого спільного з дружніми послугами, яких я від них чекаю. Те саме і з челяддю. Мені байдуже, чи мій служник шанується, я вимагаю від нього лише старанності. Я більше стережуся візничого-дубака, ніж костирника, кухаря-недотепу, ніж матірщиника. Я не пхаюся напучувати, як треба робити, охотників повчати чимало, я лише кажу, як роблю сам.
Я берусь отак, а ти берись як знаєш.
Теренцій, Кат сам собі, І, 1, 28
За столом я волію радше цікавого співрозмовника, ніж добропорядного, у ліжку — вроду, ніж доброту, у статечній розмові — дотепність, хоч би їй і збувало на цноті. І так у всьому.
Один батько, — його застали, коли він гасав верхи на соняшничині, бавлячись зі своїми дітьми, — попросив того, хто його заскочив, утриматися від суду про цей випадок, поки сам не стане батьком: коли в його душі прокинеться батьківське почуття, він справедливо оцінить його вчинок. Так само і я: мені хотілося б говорити про приязнь лише з тими, хто зазнав того, об чім я розповідаю. Та оскільки я знаю, яка рідкісна і незвичайна річ — така дружба, я не сподіваюся спіткати суддю, здатного належно розібратися в цьому питанні. Навіть ті розправи про приязнь, які залишила нам предківщина, здаються мені вкрай блідими проти почуттів, які живуть у мені. Дійсність тут перевищує всі філософські приписи.
Хто над усе не любитиме милого друга? Хіба божевільний.
Горацій, Сатири, І, 5, 44
Пер. Андрія Содомори
Старожитній Менандер казав: щаслива та людина, яка здолала спіткати бодай тінь щирого приятеля. Резонні слова, надто якщо він сам спізнав смак такого щастя. Справді-бо, коли я порівнюю всю решту свого життя, яка, з ласки Божої, пролинула тихо і, поминаючи втрату такого приятеля, без особливих болещів, сповнена погідності духу, оскільки я вдовольняюся тим, що
