Проби - Мішель Монтень
Розділ XXXVIII
Як часто ми плачемо і сміємося з того самого приводу
Ув історії ми читаємо, що Антон угнівився на свого сина, коли той підніс йому голову царя Пірра, його ворога, свіжо-полеглого в бою, і що, побачивши її, він гірко заплакав. Дук Рене Лотаринзький теж оплакав смерть дука Карла Бургундського, якого щойно подолав, і прибрався в жалобу на його погреб. У битві під Оре[86], яку граф де Монфор виграв у Шарля де Блуа, свого суперника за герцогство Бретонське, звитяжець, знайшовши мертве тіло ворога, тяжко зажурився. Читаючи це все, як утриматися від вигуку:
Так учинити кожен має право:
Щоб скрити почуття свої лукаві,
Прибрати хмуру чи веселу міну.
Петрарка, Сонет 81
Коли Цезареві, розповідають історики, піднесли голову Помпея, той відвернув очі, ніби від шпетного і нелюбого видовиська. Між обома довго панувала згода, вони так довго вершили разом державними справами, поділяли між собою одну долю, робили стільки взаємних послуг і спільних справ, що не слід думати, ніби поводження Цезаря було облудне і вдаване, хоча поет судить інакше:
Захотівши безпечне вдавати доброго тестя,
Попустив він облудні патьоки з очей,
А з грудей, дуже радісних, жалібні зойки.
Лукан, IX, 1037
І хоча більшість наших учинків — це тільки маска та лукавство, а отже, іноді цілком може бути правдою, що
Дідич плаче про око, в душі він сміється,
Публій Сир у цитаті в Авла Ґеллія, XVII, 14
а проте, розглядаючи такі випадки, треба мати на увазі, що нашу душу часто роздирають суперечливі почуття. За твердженнями лікарів, у нашому тілі є чимало різних соків, але той, що переважає у нас, керує нами і визначає нашу комплекцію; так і в людській душі: хоча її хвилює багато спонук, одначе тільки одна серед них бере гору. А втім, не така-то вже вона й усевладна, аби (з огляду на податливість і хибкість нашої душі) слабші почуття не могли при оказії відзискати свого місця і бодай на короткий час і собі нами заволодіти. Ось чому не тільки діти, які йдуть за голосом природи, часто сміються і плачуть з однієї і тієї самої причини, а й ніхто з нас не може похвалитися, що, вибираючись у мандри, хоч би й давно омріяні, й розлучаючись із родиною та приятелями, не відчув якогось щему в серці. І якщо він не зронить сльози цілком відверто, то, принаймні, стромляючи ногу в стремено, скроїть смутну і понуру міну. І хоч би не знати яке чарівне полум'я зігрівало серце зацної панянки, її треба силоміць виривати з обіймів матері, аби віддати мужеві, попри те, що говорить наш славний товариш:
Чи ж молода від кохання направду тікає,
Ставши в сльозах на порозі ліжниці?
Чи ж про батьківські очі вона не ячить?
Боги, карайте мене, її зойки нещирі.
Катулл, LXVІ, 15
Отож нічого дивного, що дехто оплакує смерть того, кого він ні за що на світі не хотів би бачити живим.
Коли я лаю свого служника, я лаю його від щирого серця, і погрози мої та прокльони щирі, а не вдавані, але тільки-но гнів мій ущухне, а тому служникові чогось буде від мене треба, я охоче піду йому назустріч; доста хвилини, аби карти перевернулися. Коли я обзиваю його бовдуром або віслюком, я не маю наміру пришити йому ці титули назавше, і я не вважаю, що перечу собі, коли за хвилину-другу назву його путнім хлопцем. Жодна прикмета не панує над нами цілком і повністю. Якби балакати з самим собою не була рисою божевільців, то щодня, щогодини ви б чули, як я батькую себе: от ґава, от роззява! А проте я не думаю, щоб ця прикладка була мені за остаточну визнаку.
Дурнем був би той, хто, бачачи мене то холодним, то ніжним біля жінки, гадав би, наче я прикидаюся в обох випадках. Нерон, жегнаючи матір, яку він звелів утопити, усе ж відчув, як у грудях ворухнулося синівське почуття, і задрижав від жаху та жалю!
Кажуть, сонячне світло не є чимось щільним — просто воно так часто й безупинно кидає один по одному свої промені, аж ми не можемо догледіти в ньому розривів:
Промінь за променем, ще раз кажу, щойно зринувши, гине;
Тільки тому, отже, сонцем осяяні бачимо речі,
Що, не вщухаючи, б'є з висоти джерело світлодайне.
Лукрецій, Про природу речей, V, 282
Пер. Андрія Содомори
Так випромінює світло і наша душа: цей процес мінливий і неспійманний.
Артабан, зауваживши, як змінилася міна на обличчі його синовця Ксеркса, насварив його за це. Ксеркс саме спостерігав за тим, як його військо, перехопившись через Геллеспонт, суне хмарою на Грецію. Побачивши стільки тисяч людей під своєю орудою, він спершу затріпотів з утіхи, скроївши радісну і звитяжну міну. Аж це зненацька спало йому на думку, стільки-то люду згине протягом цього століття, і він спохмурнів, засмучений до сліз.
Ми рішуче помстилися за завдану нам зневагу і, доп'явшись свого, відчули глибоку втіху; аж це ми залилися дрібними. Не в успіху причина нашого плачу; нічого не змінилося; але душа наша дивиться на речі іншим поглядом і уявляє їх собі інакшими: кожна річ багатогранна і багатобарвна.
Покревенство, давні знайомства, приязнь заполоняють нашу уяву і на одну хвилю зігрівають її, але ця мить така коротка, що її годі утримати в нашій голові:
Жодна з усіх тих речей, що їх маємо перед очима,
Руху такого стрімкого, як розум, як дух наш, не має,
Духу одначе не бачиш, дух-бо незримий.
Лукрецій, Про природу речей, III, 183
Пер. Андрія Содомори
Ось чому ми помиляємося, намагаючись цю всю черговість переживань стопити в однорідну цілість. Коли Тимолеон[87] оплакує смертовбивство, яке він
