Проби - Мішель Монтень

Пальма першості в тому турнірі на доблесть

за великим Сократом.

Максиміан, І, 47

Катон[97], визнаний цензор і напутник інших, стягував на себе докори тим, що любив заливати сліпи:

Та й сам Катон старий, бувало,

Мужність вином гартував охоче.

Горацій, Один, III, 21, 11

Пер. Андрія Содомори

Уславлений Кір, показуючи свою вищість над братом Артаксерксом, хвалився ще й тим, що завиграшки переп'є його. Навіть у найкультурніших і найосвіченіших народів заведено було пити досхочу. Я чув від паризького лікаря Сильвія[98], що для того, аби шлунок не лінувався, добре раз на місяць дати йому гарту і змусити його працювати. Про персів пишуть, що вони радилися про важливі справи під мухою.

Щодо мене, то ця вада гидка не так моєму глуздові, як моїй вдачі та моїм уподобанням. По-перше, я легко пристаю на авторитетну думку старожитніх авторів, а по-друге, я справді вважаю: пияцтво — то безтямна і ница вада, хоча й не така лиха та шкідлива, як інші, на які слабує людська громада. Звичайно, такої втіхи, щоб її не доводилося видихати, нема, а проте я думаю, що ця вада обтяжує наше сумління менше, ніж інші, не кажучи вже про те, що не вимагає якихось хитромудрощів і задовольняти її легше, а це теж не абищо.

Один достойний і вже літній муж хвалився мені, що чарка у нього серед тих трьох головних радощів, які ще лишилися йому в житті. Та пив він нездало: тут треба уникати вишуканості й виявляти в доборі вин меншу перебірливість. Якщо ви хочете, щоб вино вам смакувало, то повинні йти на те, щоб воно іноді видавалося вам несмачним. Хто бажає бути добрим пияком, повинен зректися тонкого смаку. Німці, так ті п'ють однаково охоче будь-яке вино. Вони воліють за краще жлуктити, ніж смакувати. Це простіше. Для німців втіха в тім, щоб вина було хоч залийся, щоб воно було приступне. Щодо французької звички пити, за обідом та за вечерею, помірковано і з острахом за здоров'я, то така звичка позбавляє нас багатьох принад Бахуса. Слід присвячувати цьому богові більше часу, озброївшись більшою витривалістю. Греки та римляни вділяли йому цілі ночі, а нерідко доточували ще й день. Треба б пригощатися щедріше й регулярніше. Я знав одного вельможу, вершителя життя і щасливця долі, так той окутував за трапезою сім кварт вина, а відтак робився ще проникливіший і мудріший, розв'язуючи державні справи. Втіха, яку ми хочемо зробити життєвим правилом, повинна займати в ньому більше місця. Треба поводитися так, як розсильні з крамниці або робітники; не можна поминати жодної нагоди випити і слід завжди пам'ятати про це бажання. Скидається на те, що ми з кожною дниною скорочуємо приємні години, відведені на чаркування, і що раніше в наших господах, як я спостерігав у дитинстві, всілякі частування та підживки були куди частіші й звичніші, ніж оце нині. Чи означає це, що ми в дечому вдосконалюємося? Аж ніяк! Це означає хіба, що ми жируємо більше, ніж наші батьки. Адже справно жирувати і щедро ходити коло чарок годі. З одного боку, велелюбність послабила наш шлунок, а з другого, постування робить нас джиґунами, ласішими до любовних утіх.

Про те, які чеснотливі були колись люди, я чув чимало батькових розповідей. Чеснота, за його словами, якнайкраще відповідала звичаям тодішнього жіноцтва. Батько мій говорив мало і вельми влучно, присмачуючи свою мову деякими виразами не зі старожитніх, а з нових авторів, надто гишпанських; з гишпанських книжок настільним у нього був твір, званий у гишпанців Марком Аврелієм. Поводився він з приємною гідністю, напрочуд скромно і сором'язливо, одягався вельми ретельно і ходячи пішки і їздячи верхи. Він завше дотримувався свого слова, і в питаннях сумління і віри радше схилявся до маловірства, ніж до інших крайнощів. Він був присадкуватий, але сповнений снаги, мав гарну поставу і був напрочуд зграбний. Лице в нього було приємне, смагляве. У всіляких тілесних управах виявляв сприт і вмілість. Я ще бачив киї, обважені свинцем, щоб розвивати, як мені казали, силу рук, при підготовці до гри у скраклі або до фехтування, а також черевики зі свинцевими набійками — потім легше бігатиметься та стрибатиметься. З раннього дитинства в моїй пам'яті з ним пов'язані маленькі дива. Коли йому минулося вже шістдесят, я не раз бачив, як він, сміючись із нашої незграбності, стрибав у кожусі на коня, як перескакував через стіл і як, піднімаючись сходами до себе, долав три-чотири приступки. Він запевняв, що у всьому нашому краї годі знайти бодай одну шляхтянку з лихою славою, і розповідав про те, як йому випадало ночувати зі шляхетними доннами, і вони поводилися бездоганно. Він присягався, що залишався непорочним аж до одруження. Багато років він провів ув Італії, беручи участь в італійських походах, про які залишив нам власноручний діаріуш із описом усього, що було; цей опис він вів і для свого особистого і для громадського користування.

Тим-то й одружився він пізненько, після повернення з Італії 1528 року, коли йому було тридцять три роки.

Та вернімося до зеленого змія.

Надокуки старощів, які потребують підпори і якогось відсвіження, цілком слушно могли б пробудити в мені хіть навчитися пити, бо це одна з останніх утіх, позосталих по тому, як роки забрали одну по одній решту. Випиваки, знавці цього діла, кажуть, що природне тепло насамперед з'являється в ногах; воно зрідні дитинству. Ногами воно піднімається вгору, в середні ділянки, і, осідаючи там надовго, викликає, як на мене, єдине щире тілесне раювання (інші втіхи бліді супроти нього).

Нарешті, сотаючись угору на кшталт випарів, воно доходить до нашої горлянки і тут робить останню зупинку.

І все ж мені в голові не вкладається, як можна чути й далі насолоду від пиття, коли пити вже не хочеться, як можна навіяти собі штучне і протиприродне бажання пити надміру. Мій шлунок був би на таке нездатний: він може вмістити лише те, що йому необхідне. Я звик пити лише під час їди — ось чому під кінець завжди п'ю найбільшу кварту. А що на старощах наше піднебіння послаблене якимось катаром чи спотворене іншим ґанджем, то вино видається нам ліпшим мірою того, як ми споліскуємо і прочищаємо