Проби - Мішель Монтень
Та я повертаюся до свого опису природнішої і статечнішої любові: Про дружбу може судити тільки людина зрілого віку і зрілої душі. Цицерон, Про дружбу, 20.
Зрештою те, що ми зазвичай називаємо дружбою та друзями, це лише знайомства та зв'язки, налагоджені, з якоїсь оказії чи нагоди, за допомогою яких душі наші підтримують одна одну. У тій дружбі, що про неї йдеться, вони зливаються і стоплюються між собою в таку ідеальну цілість, що затирається і безслідно губиться шво, яке їх лучить. Коли б у мене хтось допитувався, чому я полюбив свого приятеля, я відчуваю, що не міг би пояснити цього інакше, ніж словами: «Бо то був він; бо то був я».
Є, поза всіма моїми розумуваннями і поза всім, що я міг би тут сказати, якась невідома мені, незбагненна і невідворотна сила, яка нас звела. Ми шукали одне одного ще перед тим, як зійшлися, і те, що кожен з нас чув про іншого, підготувало глибший ґрунт для нашої приязні, ніж зазвичай буває плодом таких посередницьких чуток: може, з якогось веління небес. Самі імена наші злилися в обіймах. І вже за нашої першої випадкової зустрічі під час якогось великого свята й урочистості, що їх уряджали в місті, ми відчули себе такими вдячними одне одному, такими знайомими, такими пов'язаними між собою, що з тієї хвилини не мали нічого ближчого, ніж він мені, а я йому. У своїй пізнішій виданій друком виборній латинській сатирі він виправдовує і розтлумачує швидкість нашого зближення, яке так хутко досягло своєї досконалості. Приречена на дуже коротку тривалість і народжена дуже пізно (обидва ми були вже людьми дохожалими, він на кілька років старший), наша дружба не могла гаяти часу і розвиватися розмірено та спокійно, взором тих приятельських стосунків, що у своїй обачності вимагають довгого попереднього спілкування. Наша приязнь не мала іншої гадки, окрім як про себе, і плекала лише саму себе. Тут не було жодної особливої спонуки, ані двох спонук, трьох, чотирьох, тисячі: тут була якась потаємна квінтесенція нашої істоти, що, полонивши всю мою волю, втопила її і розчинила в його волі, а його навзаєм у моїй, з тією самою захланністю, з тим самим палом: кажу, дослівно «розчинила», не залишаючи нам нічого, що було б нашою відрубною власністю, що було б тільки його або тільки моїм.
Коли Лелій у присутності римських консулів, які після осуду Тиберія Ґракха переслідували всіх його сповойовників, спитав Ґая Блосія (головного поплічника засудженого), на що він був би здатний задля Ґракха, тамтой відповів: «На все». — «Як це на все? (допитувався Лелій далі). А якби він звелів підкласти вогонь під святиню?» — «Цього б він ніколи мені не звелів», — заперечив Блосій. «Ну, а якби він це вчинив?» — напоставав Лелій. «Я б послухався», — відрік Блосій. Якщо він був такий щирий приятель Ґракхів, як запевняють історики, то, звісно, дарма дратував консулів цим зухвалим визнанням і не повинен був відступатися від своєї певності щодо Ґракхового повеління. А проте ті, хто дає йому пригану за бунтівничу відповідь, не розуміють гаразд таємниці щирої дружби і їм невтямки, що Ґракхова воля була і його волею, що він її знав і міг нею розпоряджати. Вони були більшою мірою друзями, ніж громадянами, більшою мірою друзями один одного, ніж друзями чи ворогами краю, ніж друзями шанолюбства і бунту. Віддавшись цілком одне одному, кожен із них цілковито тримав у своїх руках віжки нахилів другого. Зважте, що цим запрягом правує чеснота і розум (інакше його не було б), і тоді ви визнаєте, що Блосієва відповідь така, як і має бути. Якби їхні вчинки розбігалися, вони не були б, якщо міряти моєю міркою, ані приятелями навзаєм, ані приятелями самим собі. Зрештою Блосієва відповідь лунає не інакше, ніж лунала б моя на отаке, приміром, запитання: «Якби твоя воля наказала тобі забити доньку, чи забив би ти її?» Я міг би притакнути з чистим сумлінням: у цій-бо відповіді ще нема жодної згоди на сам учинок; я не маю жодного сумніву щодо своєї волі; так само я не маю його й щодо волі такого приятеля, жодним розумуванням на світі не підірвати у мені певності, що я знаю задуми та судження мого друга. У будь-якому його вчинку, хай би як він виглядав, я зараз же відгадав би його пружини. Наші душі були так тісно злютовані, зазирали одна в одну з таким палом і щирували між собою з таким замилуванням, відкриваючись аж до самого споду, що я не тільки знав його душу, як свою власну, а й звірився б йому в усьому ще охвітніш, ніж самому собі.
І хай ніхто не пнеться порівнювати нашу приязнь з іншими приязними взаєминами. Я знаю їх так само, як і кожен, знаю і найдосконаліші у своєму роді серед них, але гріх їх змішувати із щирою дружбою, тут не штука й помилитися. У цих звичних приятелюваннях треба завжди матися на осторозі, міцно тримати віжки, виявляти обачність і розвагу: вузол не зашморгнутий так міцно, аби можна було його попускати. «Кохай свого приятеля, — казав Хілон, — так, як би мав колись його зненавидіти, і нанавидь так, як би мав покохати». Ця пересторога, що здавалася б мерзосвітньою у високій і всевладній дружбі, цілком збавенна у практиці звичного простого приятельства. До нього знаменито підійшов би улюблений вислів Аристотелів: «О мої приятелі! Нема більше на світі приятелів!»
Доброчинство і зобов'язання, звичні джерела інших дружніх стосунків, тут, у цім шляхетнім єднанні, навіть не заслуговують на те, щоб їх брати до уваги. Причина цього — цілковите злиття обопільної волі. Бо як та любов, яку я маю до себе, не посилюється тим, що в потребі я подам собі допомогу (хай би там що правили стоїки) і я не почуваю до себе жодної вдячності за послугу, зроблену собі самому, так і зв'язок між приятелями, коли він справді досконалий, затирає в них почуття таких обов'язків і змушує їх зневажати і гнати від себе геть слова на означення поділу та різниці, як-от: добродійство, повинність, вдячність, прохання, віддяка тощо. Оскільки в
