Вовк-тотем - Цзян Жун

згадалося: «Сто лих від Хуанхе принесуть цілий короб щастя», «прорве Хуанхе дамбу — доведеться людям трохи побути рибами», «Хуанхе — ріка-мати», «Хуанхе — колиска китайської цивілізації»… Китайці ж не заперечують, що Хуанхе для них є рікою-матір’ю, хоча вони й зазнали від неї сотні лих і вона поглинула незліченну кількість їхніх полів і людських доль. Мабуть, «сто лих» і «мати» не обов’язково є взаємовиключними поняттями, ключовий момент полягає в тому, чи ця «мати ста лих» вигодувала цю націю і підтримує її існування та розвиток. У степовиків же вовк як тотем користується такою самою повагою, як ріка-мати в китайців.

Бао Шуньґуй також припинив горлати й командувати, а, все ще сидячи верхи, взявся всебічно і якнайширше оглядати місце події. Він навіть гадки не мав, що орхонські вовки можуть бути такими лихими і навіть подумати не міг, що вони до маслачка згризуть такий величезний табун. На його обличчі з’явився і застиг вираз подиву, змішаного з жахом. Чень Чжень помітив, що під час фотографування руки Бао тремтіли, тож йому доводилося постійно змінювати ракурс, щоб якось зафіксувати фотоапарат.

Біліґ і Улзій почали розкопувати сніг навколо кінських трупів усередині місця побоїща: то тут копнуть, то там підриють — було схоже, що вони щось шукають. Чень Чжень поспішив до них на допомогу, щоб заодно спитати в Біліґа:

— Батьку, а що ви шукаєте?

— Стежку, протоптану вовками. Тож слід обережно відкидати сніг.

Чень Чжень уважніше подивився під ноги, потім нахилився й теж почав шукати. Невдовзі міцно втоптана вовками стежка знайшлася — вона була достатньо надійною, мала снігу на чотири пальці заввишки, що намертво примерз до скутої кригою трясовини. Коли з неї змели свіжий сніг, то побачили відбитки вовчих лап — великі були завбільшки з ратицю корови, маленькі — все одно більші за сліди лап великих собак. Кожний слід мав відносно глибоку ямку, і в деяких ямках запеклася кінська кров.

Улзій і Біліґ покликали решту людей розмітати цю стежку. Біліґ сказав, що вона також дасть змогу оцінити, наскільки великою була зграя. Поступово розмітаючи стежку, люди помітили, що вона не йде рівно, а загинається, згодом з'ясувалося, що вона утворювала дугу. Повністю розкопати її й розмести вдалося більше ніж за годину, і тоді виявилося, що стежка йшла колом — рівненьке біле коло з украпленнями червоного кольору вивищувалося над скутою кригою чорно-червоною поверхнею трясовини на цілий кулак і вселяло жах: воно було схоже на бігову доріжку в пеклі, на якій тренувалися чортенята, або на якусь чортову каракулю, що замикалася в порочне коло. Стежка була завширшки більше метра, в окружності — п'ятдесят-шістдесят метрів, вона оточувала якраз місце найщільнішого скупчення кінських трупів. Стежка вся була стоптана кривавими відбитками вовчих лап. Люди знову затремтіли від страху й поміж них пішли сумніви й гомін:

— Я стільки років прожив, а ще ні разу не бачив таких величезних вовчих слідів!

— Це були не вовки, а прямо перевертні якісь.

— Зграя була такою великою, що аж лячно!

— Щонайменше — сорок-п’ятдесят хвостів!

— Бате, з твого боку було дуже нерозважливо важити своїм життям перед цією зграєю! Я б на твоєму місці впав з коня від страху і потрапив би вовкам у зуби!

— Тоді було темно, ще й сніг щільний, я просто нічого не бачив і не знав, чи велика ця зграя, чи ні.

— Важко ж доведеться нашому пасовищу відтепер.

— І хто з жінок наважиться виходити вночі без супроводу?

— Ці заробітчани на пасовищі — просто виродки! Відняли у вовків рятівний харч, що ті вполювали собі на голодну весну, от вовки й вимушені були потурбуватися. Якби я був вовчим ватажком, я б теж захотів помститися і загриз би усіх їхніх свиней та курей.

— І кому це спала лиха думка послати стількох людей у гори давити вовченят? Хіба вовчиці не могли не оскаженіти? У попередні роки розоряли значно менше лігв, тож і з табунами було все гаразд.

— Комітету пасовища теж слід зробити щось належне, наприклад, організувати декілька акцій з винищення вовків, інакше вони невдовзі й людей почнуть загризати.

— Вони б менше збори проводили, а більше на вовків полювали.

— Так, як вовки оце їдять, то їм би і ще одного табуна забракло познущатися.

— У керівники нашого пасовища пролізли якісь селяни, котрі нічого не тямлять у місцевому житті, от Тенґер і послав вовків, щоб нас провчити.

— Годі балаканини! Хочете критики на свою голову?

Бао Шуньґуй, приєднавшись до Улзія й Біліґа, ретельно обстежував вовчу стежку, він фотографував усе, але час від часу зупинявся, щоб приєднатися до бесіди. Його обличчя, досі мов скуте, поступово розгладжувалося. Чень Чжень здогадувався, що Біліґ, напевне, підважив його думку про те, що «людський чинник — насамперед». Навряд чи людина могла б упоратись із такими величезними лихами, як хурделиця й вовки. І яка б група не прибула ще на розслідування, варто привести їх сюди й показати це поле бійні, щоб вони визнали, що такому лихові не можна було зарадити людськими силами, тим більше що спільний удар хурделиці й підступної зграї був іще масштабнішим. Опасіння Ченя за Улзія й Бата також поступово розвіялися.

Чень Чжень знову зосередився на цій вовчій стежці. Вона була настільки дивною, що просто спантеличувала людину. Здавалося, ніби вона брала в кільце серце Ченя, і це кільце поступово стискалося, а по ньому навколо серця бігли, себе не шкодуючи, вовки-перевертні, і від їхнього бігу серце зупинялося й не було змоги дихати. Навіщо вовкам знадобилося бігати по цьому колу? Що їх