Вовк-тотем - Цзян Жун

помчав до табуна, а потім швидко закрутився й зашурхотів навколо нього, здійнявши по цілому озеру клуби снігу, так що вже було не розібрати, де небо, а де земля. Скидалося на те, що це плем’я диких волохатих канібалів оточило велике вогнище і зв’язаних поряд з ним людей та тварин, що підуть їм на поживу, і почали дико співати й танцювати, збуджуючи апетит і радіючи перед бенкетом.

Сніжинки-пісчинки набивалися Бату в очі, тож він нічого не бачив, тільки відчував страшенний холод, від якого тремтіло все тіло. Вороний, який мав надзвичайно гострий нюх, теж тремтів усім тілом, окутаний клубами снігу, і жалібно переривчасто іржав, опустивши голову. Чорна ніч і біла хурделиця ще раз накрили бійню в степу, перетворивши на лід потоки крові.

Майже окляклий на морозі Бат задерев’янілими руками вимкнув ліхтарик, добровільно занурившись у темряву, потім опустив голову, спрямував рушницю в бік озера, раптом трохи підніс її дуло і повільно вистрелив — один раз, двічі, тричі…

6

Тюрки… мають таку зброю: лук і стріли, зокрема й такі, що «співають», лати, піки, ножі й мечі. Вони носять багато прикрас і також мають короткі ножі. На їхніх знаменах зображено золоту голову вовка. Їхні воїни-охоронці називають себе фупі (що в перекладі з давньотюркської означає вовки. — Цзян Жун). Китайці їх теж називають вовками. Оскільки вони походять від вовків, то не забувають минулого.

«Історія держави Чжоу. Тюрки»

Сонячне світло ледь пробивалося крізь тонкий шар сірих хмар та сніговий пил, що висів у повітрі, і його проміння відбивалося від поверхні Орхонського степу. Показившись два дня і дві ночі, завірюха знесилилась, і в неї вже не стало снігу, вітер у степу також стих, і в небі під хмарами можна було побачити, як кружляють орли. Над засніженим степом з’явилася тепла пара, що піднімається ранньою весною від землі, вона збиралась у смужки туману, які літали за вітром, мов димові хмаринки. Зграйка червоно-бурих рябків випурхнула з-під стовбура пурпурової верби, що розкинула свої засніжені гілки, мов білі корали; гілки захиталися, і з них посипалась ніжна паморозь, мов пушок кульбаби розлетівся в повітрі, відкриваючи справжній — темно-червоний — колір степової верби. Було схоже, ніби з лісу білих коралів виринуло раптом декілька червоних, і вони ще більше кидались у вічі. Над горами на півночі небо вже проясніло, і по їх сліпучо-білих снігових вершинах повільними хвильками пропливали одна-дві темно-сині тіні від хмар. Незабаром мало розвиднитись, і древній Орхонський степ уже відновив свій звичайний спокій.

Саацерен і Чень Чжень цілий день не відходили від Бата, лікуючи його обморожене тіло. Однак описана Батом картина страшного й жорстокого степу, вкритого пітьмою, ніяк не в’язалась із тією сліпучо-прекрасною рівниною, що відкривалася очам людей зараз. І хоча всі мешканці пасовища боролися з жахливою завірюхою два дня і дві ночі, Чень Чжень ніяк не хотів і не наважувався вірити розповіді Бата.

Коли він вдихав свіже холодне повітря, що вже пахло весною, настрій його поліпшувався. Завдяки цьому останньому великому снігу можна було забути про засуху, з якої починалася весна цього року. Нарешті дні, коли все навколо було сухе — і вітер, і земля, і трава, і гній, і здавалося, що почалося запалення очей, бо повіки просто зводило від сухости, скінчилися. Великий сніг усе змінив — вода в річках і озерах піднялася й стала прозорою, молода травичка дружно пробивалася із землі, квіти розпускалися, і з’явилася надія, що отари нагуляють перший весняний жирок. Старий Біліґ казав: «Весняний нагул усім трьом нагулам нагул», маючи на увазі, що якщо вівці не встигнуть навесні нагуляти собі жирку, то літньому нагулові — «водяному» — нікуди буде пристати, а осіннього жирку їм буде недостатньо, щоб перезимувати. Тож якщо до осені, коли трава пожовкне, баран не нагуляє собі жиру в курдюці на три пальці, він навряд чи переживе довгу семимісячну зиму, і чабанам пасовища доведеться ще до її приходу збути його по низькій ціні. У роки, на які випадали суворі лиха, до приходу зими найчастіше доводилося зменшувати отару вполовину, а то й більше. На пасовищі в степу навесні теж один день рік годує. Тому сподівалися, що цей весняний сніг, який прогнав засуху, все ж хоч трохи компенсує збитки пасовищу.

Чень Чжень разом з іще кількома молодими інтелігентами з цієї та інших бригад приєднався до слідчої групи, яку утворили з представників Комітету пасовища, скотарського господарства й виробничої бригади для розслідування інциденту, що стався під час хурделиці. Вони всі разом пішли до болота оглянути місце подій. Обличчя в усіх були похмурі; і голова ревкому пасовища, військовий представник Бао Шуньґуй, і голова скотгоспу Улзій, і конюхи Бат та Саацерен, й інші «представники мас», і навіть молоді чабани, що йшли прибирати місце подій, чим ближче підходили до болота, тим важче почувалися на душі. Усі мовчали. Ченю Чженю теж було сумно, коли він думав, як розлютяться армійські начальники, коли дізнаються, що призначений для армії табун зник, навіть у жодній битві не побувавши. Бат їхав тепер на іншому коні, бо його вороний, увесь поранений і пошматований, був відправлений до ветпункту скотгоспу на лікування. На обличчя самого Бата було шкода дивитись — воно було повністю обморожене, і його ран не приховував навіть шар мазі, накладений на нього. Шкіра на носі й щоках почорніла й зморщилась, місцями потріскалась, і з ранок витікав гній. В одному місці шкіра навіть зійшла, і рожеве м’ясо, що під нею відкрилося, особливо виділялося на зазвичай засмаглому обличчі Бата. За пояс на спині він застромив дерев’яну лопату і, ледь тримаючись на коні, мовчки їхав поруч із Бао Шаньґуєм, показуючи шлях.

Бат пробув у полоні хурделиці ніч і півдня, коли його знайшов Саацерен в одному зі старих загонів на південному