Вовк-тотем - Цзян Жун

вовчих ловів за таких умов зменшується. Однак тепер, коли табун змушений змінити напрямок руху, він надав вовчій зграї чудову можливість для атаки: зграя бігла за вітром, наздоганяючи нешвидкий табун, їй не потрібно було стрибати під кутом, оскільки бік табуна був відкритий для прямого кидка; до того ж рвучкий вітер просто-таки заносив вовка на спину чи шию коневі, й звіру залишалося тільки міцно вчепитися своїми гострими пазурями в тіло скакуна й люто встромити свої сталеві зуби в якусь життєво важливу частину тіла; зробивши свою справу, вовк міг відразу ж облишити тіло жертви. Якби кінь задумав у цьому випадку покачатися по землі, щоб скинути з себе хижака, він відразу був би оточений і розірваний іншими учасниками зграї: такий трюк був успішним тільки за умови, що коня атакував один вовк, але не ціла зграя.

Табун видав довге й пронизливе іржання: навколо почала бризкати кров і літати м’ясо та шкура з прокусаних боків і грудей скакунів. Запах крові на бійні викликав у вовків стан надзвичайного збудження, вони навіть і не думали ковтати шматки свіжини, що вже потрапляли їм до рота, а, забувши про все, кидалися далі кусати і вбивати. Поранених коней більшало, а вовки все накочувалися хвиля за хвилею, продовжуючи скажено атакувати табун. Найбільш жорстокими були вовчі ватажки — вони застрибували на великих коней, вгризалися їм у шкіру й м’ясо, потім підгинали ноги й вигинали спини, дужо впираючись у тіло коня, а потім рвучко і з усіх сил вистрілювали в повітря, мов стисла пружина, вириваючи з тіла коня шмат шкіри просто з м’ясом. Однак це м’ясо випльовувалося, а вовк там-таки перекидався, зводився на ноги, стрімко біг декілька кроків і знову застрибував на іншого коня. Решта зграї наслідували ватажків. Кожен вовк міг повною мірою і вволю виявити свої здібності до вбивства, залишені в їхній крові попередніми поколіннями.

Поранених тварин більшало, їхня кров текла потоками й розбризкувалась на засніжену землю, де її відразу ж укривав новий шар крижаного снігу. Жорстокий степ знову виявив свою тисячолітню жорстокість. У тоненький шар його трави вовки, покоління за поколінням, залишали свої жорстокі криваві відбитки, поглинаючи багато животрепетних душ.

У тьмяному світлі ліхтарика двоє конопасів ще раз на власні очі побачили степову бійню, яка, втім, трапляється майже щороку. Проте цього разу вони тим більше не могли змиритися з нею, що цей табун складався з найкращих коней, які були гордістю Орхонського степу та ось-ось повинні були потрапити до війська, і яким уже декілька разів щастило рятуватися з вовчих пащ під час бійні в степу. Вони були скарбом для конопасів, виплеканим багаторічною турботою й ледь не ціною власного життя. Тож коли Бат і Саацерен на власні очі побачили, як вовки вбивають і калічать цих коней, сльози стали їм у горлі, і вони ледь стримували свою злість і хвилювання. Однак вони повинні були стерпіти це, стриматися, заспокоїтися й докласти всіх зусиль, щоб уберегти решту коней. Тривога Бата посилювалася: багаторічний досвід підказував йому, що ця зграя вовків — незвичайна. Її ватажок був далекоглядним і добре знав Орхонський степ, і хоча решта вовків і вовчиць зграї оскаженіли через те, що в них обчистили запасники й лігва, ватажок зберігав розсудливість. З того, що зграя раз за разом тиснула на табун у південному напрямку, можна було здогадатися, чого хоче ватажок — він поривався за будь-яку ціну відігнати табун до трясовини на півдні. Це був знайомий трюк ватажка степових вовків. Бата охоплювала паніка; йому доводилось бачити, як вовча зграя заганяє в болото дзеренів, бачив він і як вони гнали туди свійських тварин — корів чи коней, однак тих було небагато. Але щоб вовки зважилися загнати в болото цілий табун коней — про таке він тільки чув. Невже сьогодні йому випало натрапити саме на таку зграю? І невже вони отак разом проковтнуть цілий табун? Бату було страшно про це подумати.

Він покликав ліхтариком Саацерена, і вони, не шкодуючи життя, кинулися в об’їзд табуна до його східного боку, аби перегородити шлях зграї. Вони скажено розмахували батогами й світили ліхтариками у зграю — вовки бояться світла, що підступно коле їм очі. Двоє вершників метлялися взад-вперед, ледь тримаючи в руках ліхтарі, і, зрештою, їм вдалося опанувати більшу частину лінії оборони на сході. Табун з полегшенням зітхнув, відходячи від шоку, й швидко вирівняв крок, намагаючись ухопити цю останню можливість і обминути болото зі сходу. Коні розуміли, що тільки так можна буде знову бігти за напрямком вітру і прибігти до табору, де багато юрт, де є знайомі люди, де чутно людський голос і є світло, яке коле вовкам очі, а ще там є друзі коней — люті й великі собаки, які, побачивши вовків, кинуться душити їх, — одним словом, там є господарі й друзі, які зможуть їх урятувати.

Однак вовки — найбільш терплячі воїни степу, вони вміють шукати й чекати своїх можливостей. Якщо вже їм трапиться якась нагода, вони нею скористаються сповна. Якщо вже вони дали волю своїй люті й узялися за цю справу, вони повинні були проковтнути їх з тельбухами, знищити всіх за будь-яку ціну, не дати вислизнути жодному коневі. А табун уже біг по зарослому лататтям краю озера. З-під швидких кінських копит, крім снігу, летіли ще й суха земля та соляний пил, що забивалися в ніс і роз’їдали очі, аж у людей і коней потекли сльози. Цієї миті й люди, і коні зрозуміли, що опинилися на межі життя і смерті. Оскільки степ укривала глибока темрява, то самого болота не було видно, однак його присутність відчувалася. І коні, й люди намагалися не зважати на їдкий пил, що бив у ніс, і на сльози, які застилали їм очі, вони намагалися дивитися крізь них уперед. Вони чекали того моменту, коли пил з-під кінських копит не буде роз’їдати очі — це означатиме, що коні вискочили на відкритий пагорбок на східному березі озера, тоді табун зможе розвернутися й бігти по східному берегу озера за вітром на південь.

Люди, коні, вовки швидко мчали купою, однак зграя в якийсь момент зупинилася, готуючись до атаки. Бат так хвилювався, що його рука, яка тримала рушницю, спітніла. Досвід