Вовк-тотем - Цзян Жун
Бата змушував піти на такі жорстокі міри запах сирого м’яса, що розносився від розідраних боків коней його табуна; крім того, так убиваючи «наполовину» вовків, він давав їм відчути, якими жорстокими й лютими можуть бути степовики. Скориставшись «холостим ходом» у вовчій атаці, поки вони ще не зібралися на відповідь, Бат угледів ще одну можливість для удару й люто зацідив палицею в іншого вовка, проте цього разу в ікло не поцілив, а відбив йому ніс. Вовк перекинувся у сніг і зіщулився від болю на грудку вовни. Майстерність Бата, його сила духу і жалібне виття двох запеклих вовків миттю оплутали страхом зграю, вовки раптом протверезіли і більше не наважувалися кидатися на вершника, однак продовжували купчитися перед Батовим конем, заважаючи йому наблизитися до табуна.
Відбивши атаку вовків від себе, Бат нарешті поглянув на табун і помітив, що великі вовки, які й раніше атакували табун, згуртувалися попереду в східному напрямку: вони ніби розуміли, що часу обмаль, але водночас відчували й утрату позицій своїх товаришів позаду. По зграї пішов якийсь переривчастий вереск, який буває, коли ріжуть дріт, і від якого мурашки пішли по шкірі. Під керівництвом ватажка, зграя, ніби оскаженіла й осатаніла у своєму рішенні піти на все й розпочала свою останню колективну атаку на табун, в найбільш жорстокий і кровожерливий спосіб, на який здатні тільки смертники. Один за одним великі вовки, особливо вовчиці, що втратили своїх дитинчат, мов божевільні, ставали на задні лапи й у стрибку вгризалися збоку в найбільш тоненьку шкіру живота коня, потім підтягували своє тіло і, не шкодуючи нижньої половини його, всією вагою звішувалися з живота коня, ніби з шибениці. Коли кінь починав бігти, нижня частина тіла вовка потрапляла коневі під задні ноги, той лякався й намагаючись скинути з себе хижака, починав скажено бити задніми копитами по нижній частині тіла вовка, але збити того йому вдавалося тільки з власною шкірою, тоді живіт коня лускав і вивалювалися кишки. Тільки великі важкі вовки з гострими зубами могли виконати цей прийом без особливих зусиль і розірвати коневі живіт тільки завдяки своїм зубам і вазі, а потім упасти вниз і залишитися живими.
Для коня цей підступний прийом смертельно небезпечний — якщо коневі не вдасться скинути з себе хижака, він відстане від табуна під вагою вовка і буде оточений та задертий вовчою зграєю; якщо ж йому вдасться того скинути, то він сам собі заподіє смерть — адже своїми силами допоможе вовку відірвати шматок своєї шкіри, унаслідок чого його живіт лусне.
Усі — і жертви, й самогубці — тремтіли, усвідомлюючи безвихідь і безнадію свого становища.
Нижню частину свого тіла віддавали на поталу коням здебільшого вовчиці — адже вони були легшими від самців і могли втримуватися, звисаючи з коня і не розриваючи його шкіру без його ж допомоги. Вовчиці дійсно ладні були віддати своє життя, щоб угамувати свою спрагу помсти, відважно й відчайдушно йшли на смерть. Ризикуючи втратити під копитами і свій живіт чи груди або нутрощі, вони все одно були налаштовані померти разом із кіньми.
Один дебелий вовк, оскаженілий від голоду, якого скинув із себе кінь, розчавивши йому живіт, оскаливши зуби, зіщулився, скиглячи на снігу, однак з усіх сил намагався просунутися на передніх лапах і підповзти до ще живого коня, щоб розідрати і проковтнути того цілком, жодним чином не полишаючи цієї останньої можливості. Якщо його паща й зуби були на місці, то наявність живота не мала значення, він, як і раніше, мусив щось ковтати. Шматок свіжої конятини, який вовк проковтнув, вивалився з нього прямо на сніг. Напевне, вовк, живіт якого більше не обмежує шкіра, — найжадібніша істота в світі, тож цей вовк, напевне, проковтнув за один раз найбільше конятини. Це був останній у його житті бенкет — тому він був найбільш радісним, але водночас і найбільш сумним.
Коні ж, яким вовки збоку розтинали животи, були ситими кіньми, їхні шлунки були наповнені соковитими паростками цьогорічної озимини і минулорічного сіна, причому набиті по зав’язку шлунки ще й просочилися водою, тож важили чимало. І коли тоненька шкірка конячого живота лускала на вовчих зубах, здоровенний шлунок і гладенькі кишки вивалювалися на сніг і якраз потрапляли під задні ноги коня, які продовжували рухатися по інерції, тож своїми лютими копитами кінь наступав якраз на власні нутрощі й заплутувався в них. За мить шлунок лускав, його вміст розбризкувався по снігу, а кишки розривалися на клаптики. Переляканий до нестями кінь продовжував бігти, і витягував копитами решту внутрішніх органів: спочатку з черевної порожнини — стравохід, печінку й жовч, а потім і з грудної клітини — трахеї, легені й серце. Такий кінь помирав або від витоку жовчі, або від зупинки серця, яке він розчавлював, або ж задихався, сплющивши копитами свої легені. Отже, вовчий спосіб самогубства — найбільш жорстокий, адже вовк не дасть своїй жертві померти швидко й безболісно. Своїми діями він дає коневі відчути смак самогубства. Тож хоча вовки влаштували вбивство, вони вчинили так, щоб воно стало для коней наполовину самовбивством, щоб смерть копитних була ще більш гіркою, більш несправедливою і більш трагічною.
Ця остання лиха атака вовків-самогубців остаточно зруйнувала організований спротив табуна. Степ став бійнею: великі коні з розпанаханими животами і витягнутими нутрощами качалися по снігу в корчах, а їхні ще хвилину тому повні гарячої крові й життєвих сил груди засипалися крижаним снігом. Коні падали один за одним, з останніх сил хапаючись за життя, а їхня кров фонтаном била крізь сніжне простирадло, забарвлюючи його в червоне. Мільярди крижинок перетворювалися на червоні коралі, і вітер ніс їх далі на табун, що панічно тікав, ніби підганяючи його колючим запахом крові до місця остаточного спочинку.
Бат був уражений цією тактикою вовків — учинити самогубство заради реваншу, і навіть не знав, що тут можна вдіяти. Холодний піт на його
