Зима у горах - Джон Вейн
— Якщо ви так хочете,— відповіла вона байдужим тоном, проте коли вони опинилися на дивані поряд, він не міг присилувати себе ні заговорити, ні присунутися до неї.
— Вечеря була чудова. Дякую,— мовила вона.
— А я вдячний вам за те, що ви провідали мене. Приїхати сюди машиною набагато морочливіше, ніж...
— Ми щось не про те говоримо,— спокійно докинула вона.
— Як не про те?
— Не про те, що значно складніше.
Якусь хвилину він мовчав, потім сказав:
— Певного мірою ми говоримо саме про те. Про серйозні речі і ні про що інше.
— А я гадала, що трохи розважуся тут,— мовила вона, дивлячись у вогонь.
— Людям мого віку не до розваг,— сказав він.— Якщо 'ж вони їх прагнуть, якщо шукають їх скрізь, то це означає, що в їхньому житті не все гаразд.
— А як щодо людей мого віку? — спитала вона.
— Зовсім інакше. У людей вашого віку попереду більше часу, і тому вони спокійніші. Вони ще мають час влаштувати своє життя, зруйнувати його і побудувати наново — таке, яке їм до вподоби.
— Якщо тільки відчувають потребу в цьому.
Він обережно зауважив:
— Мабуть, краще, коли така потреба є. І, певно, погано, коли з самого початку все складається надто добре.
— Чому? Ви хочете повторити мені всі оті бородаті дурниці про зламану кістку, яка зростається на місці перелому ще міцнішою?
— Почасти й це, але і дещо інше. Люди, які вальсують просто в щасливе життя, не наробивши помилок і не зазнавши лиха, не усвідомлюють, чого вони уникли, і тому не бувають належним чином вдячні за те, що їм поталанило, не цінують цього.
Дженні надпила з келиха. У відсвітах вогню з каміна червоне вино мерехтіло соковитим і густим світлом, джерело якого, здавалося, було в ньому самому.
— Скажіть, Роджере, ви філософствуєте заради задоволення послухати власний голос, що прорікає мудрість? Чи у вас є якась особиста причина говорити все це мені?
В короткій мовчанці, що запала, Роджер теж випив вина. Але воно на нього не діяло. Напруження в ньому було надто велике, щоб його могло подолати спиртне.
— Так, у мене є особиста причина.
— Ну що ж, давайте послухаємо.
— Я хочу, щоб ви були моєю.
— Не кажіть дурниць,— відповіла вона з північним акцентом.
Він знову випив.
— Чому ж це дурниці?
— Тому що я заміжня жінка з двома дітьми.
— Але ви одружені не з тією людиною. Ваше заміжжя не приносить вам щастя.
Вона мовчки нахилилась і взяла з підлоги свою сумочку. Роджер подумав, що вона шукає сигарету, щоб, закурюючи, виграти трохи часу і відбити його випад. Але, на його подив, вона вийняла окуляри в товстій чорній оправі. Наділа їх і уважно подивилась на нього.
— Нащо ви це?
— Хочу розгледіти ваше обличчя,— відповіла вона. Від товстих темних скелець під чорним пасмом волосся, що закривало їй чоло, її обличчя здавалося по-дитячому ніжним і беззахисним. І очі її за цими скельцями були зовсім як у скривдженої дитини.— Я надто марнославна і тому весь час ходжу без окулярів. Але надіваю їх, коли мені треба що небудь роздивитися. А освітлення тут не дуже яскраве.
— У найманому помешканні воно ніколи не буває яскраве,— сказав він.
— Не ухиляйтеся від теми розмови. Я хотіла добре розгледіти ваше обличчя, щоб збагнути, що у вас на думці, коли ви заводите розмову про мого чоловіка й мій шлюб.
— О,— промовив він,— якщо вас цікавить тільки це, ви можете зняти свої окуляри. Тут немає ніякої таємниці. Я скажу вам саме те, що маю на думці,— Але він ще й сам не знав, чи зуміє передати свої почування простими, зрозумілими словами, щоб хоч самому розібратися в усьому, не кажучи вже про неї.
— То кажіть,— Окулярів вона не зняла.
— Я самотній і далекий від того, щоб бути щасливим. Навряд чи це в мені промовляє жалість до самого себе: я намагаюсь оцінювати своє становище цілком об’єктивно. Моє життя наблизилося до холодного, вітряного перехрестя, і я не знаю, куди йти далі. Я можу розраховувати на затишне життя, але сам затишок не дасть мені щастя. Я втратив мету в житті.
— Що ж сталося, чому ви її втратили?
— У мене помер брат. Він був хворий, і я доглядав його.
— Шкода, звичайно, що він помер, бо ви, очевидно, любили його. Але його смерть, мабуть, принесла вам полегкість.
— От саме це й найважче пояснити.
— А ви спробуйте,— сказала вона, сівши зручніше й відкинувшись на спинку дивана.
— Бачите, Джеффрі весь час був зі мною, але зовсім не тому, що я єдиний міг його доглядати. Безперечно, багато хто міг би робити це, причому куди краще і кваліфікованіше, ніж я. Я часто дратувався і часом бував зовсім не тією людиною, яка б мала опікуватися ним,— Роджер помовчав, потім повів далі: — Сказавши, що Джеффрі був хворою людиною, я посоромився вжити більш точне слово. Насправді він був душевнохворим — у нього була зруйнована нервова система. Уражені і нерви, і психіка.
— Він такий народився?
— Ні, таким його зробила війна.— Він знову помовчав.— Мені не хотілось би про це розповідати.
— Якщо ви не розповісте, то як же я зрозумію?
Він обернувся до неї.
— А ви хочете зрозуміти?
— Ви ж самі хочете, щоб я зрозуміла, хіба ні?