Зима у горах - Джон Вейн

Вона поставила келих на підлогу й випросталась.

—     Усе ясно.

—     Що вам ясно?

—     Чому ви запросили мене сюди.

—     О господи!

—     Саме цим ви й займаєтесь, правда? Марнуєте час і енергію в гонитві за жінками, щоб задовольнити свої потреби. Ну, а я не лише жінка. Я — це я!

Спаленівши, Роджер рішуче став захищатися:

—     А хіба вам не відомо, що обставини можуть змінюватися? Ви з такою чудовою зневагою говорили про мої потреби, але ж тепер ідеться вже не про потреби, а про мої почуття до вас.

—     Ви вмієте вправно вбирати все негарне в гарні слова. Філологія тут, мабуть, неабияк вам помагає.

—     Те, що ви зараз сказали, не гідне вас.

—     Ви дуже образили мене,— мовила вона.— Не встигла я ввійти, як ви почали нарікати на те, що ваше сексуальне життя не влаштоване, ніби я патронажна сестра абощо.

—     Нехай так. Отже, мені не слід було скидати маску, а розмовляти про погоду й про те, хто куди поїде у відпустку. Але мені чомусь здавалося, що ми вже проминули цей етап.

—     Та як ми могли проминути його, коли ми ледве...

—     О, не будьте такою примітивною. Адже ви, ясна річ, розумієте, що можна досить добре пізнати людину й після нетривалого знайомства, якщо добре до неї придивитись. Тепер, наприклад, я знаю вас краще, ніж під час нашої останньої зустрічі, бо відтоді багато про вас думав. Я пригадував, як мінявся вираз вашого обличчя, пригадував усі ваші жести і не тільки те, що ви сказали, а й темп вашої мови, усі паузи, усе, що, здавалося, стояло за вашими словами.

—     Як на мене,— промовила вона безбарвним тоном, в якому знову почувся північний акцепт,— цей спосіб пізнавати людей ні к бісу не годиться.

—     Але я можу довести, що він непоганий. Можу розповісти вам про вас же такі речі, правдивість яких ви змушені будете визнати.

Вона наділа окуляри й подивилась на нього запитливо й насторожено.

—     Ну, припустімо, можете. А чому вас це так цікавить?

Він засміявся.

—     Випийте ще вина. не турбуйтесь, я не маю на меті напоїти вас до нестями. Краще, щоб ви були тверезою. Мені хочеться розмовляти з вами, розмовляти серйозно, обмінюватися думками.

—     Ви дієте так навально,— зауважила вона, простягаючи келих.

—     Доводиться в моєму віці.

—     Та годі вам торочити про свій вік, паче вам мільйон років. Я певна, ви ніколи не були іншим. Певна, що завжди підганяли перебіг подій, коли справа стосувалася жінок, і цим відлякували їх.

—     А хіба з вами я поводжуся саме так? Відлякую вас?

Вона трохи помовчала, потім сказала:

—     Не знаю, як і відповісти. Бачите... досі ви так поспішали, що я навіть не збагнула, чи треба мені чогось боятися, а як треба, то чого.

—     Що ж, справа тут така,— сказав він, ставлячи свій келих і дивлячись просто їй в обличчя.— І ви, і я ще не знайшли свого щастя, але разом могли б його знайти.

—     Хто вам таке сказав?

—     Я сказав. І не говоріть мені, що сказали б ви, бо й самі цього не знаєте. А я маю право казати так, бо знаю себе і знаю вас.

—     Ну, надмірною скромністю ви не відрізняєтесь,— зітхнула вона.— Це я таки бачу.

—     Тепер уже надто пізно говорити щось, крім щирої правди.

—     Надто пізно, надто пізно,— повторила вона з неприхованим роздратуванням.— Навіщо ви весь час говорите що, неначе ось-ось настане кінець світу?

—     Людині, якій стукнуло сорок, справді здається, що настав кінець світу. Один світ уже зник за горою, а другий — біля твоїх ніг. Це може бути гарний світ, якщо ти скористаєшся своїми шансами, а з них таки можна скористатись, якщо трапиться нагода, бо за нормальної тривалості життя

ти пробудеш на цьому світі ще тридцять років. А як прогавиш свою долю, то все, що тобі лишиться,— це тридцять років сидіти біля вогнища, де буде тільки холодний попіл.

Дженні знову наділа окуляри.

—     Тепер я бачу, куди ви хилите. Кружним шляхом втовкмачуєте мені, що я повинна покинути свого чоловіка. А що я потім робитиму? Переїду жити до вас? Ви так собі це уявляєте?

—     Хвилину тому ви казали, що з нас двох поспішаю я.

—     О, я зовсім не поспішаю,— відповіла вона.— Для мене це просто цікава теоретична дискусія. Тож скажіть, пане Пророче, що мені слід зробити?

—     Поцілувати мене,— сказав філолог Роджер, забувши про Упсалу.

—     Оце вже ні.— Вона легенько відсунула від нього коліна. Проте сучасний жіночий одяг призначений скоріше для того, щоб зробити саму думку про цнотливість смішною, тож цей рух тільки привернув Роджерову увагу до її ніг і ще більше розпалив у нього бажання.— Я порядна заміжня жінка.

—     Ви заміжня жінка, ваші діти сплять, їх є кому доглянути; ваш чоловік бозна-де і бозна з ким, а ви сидите на дивані перед яскравим вогнищем з чоловіком, досить безпринципним, щоб хотіти поцілувати вас.

Вона нахилилась і поцілувала його. Вогонь пробіг по його жилах, а вините вино раптом заграло в кожній краплі крові.

—     Ще,— попросив він, коли вона відсунулась.

—     Ні. Одне веде до іншого.

—     Ну, а ви не хочете цього іншого? — схвильовано спитав він.

—     Здається, не хочу.

—     А коли ви знатимете напевне? — спитав він.